І Повелитель пішов зі сцени. Ясько і Мацько подалися за ним, передражнюючи його ходу. Але це вже нікого не смішило.
Фон Стронціус вийшов першим, бо зайшов останнім. Був у глибокій задумі, з якої його вирвав голос секретарки-відьми.
– Ідентифікаційну картку!
– Що? – не второпав опир.
– Той папір, що вам дали!
Старий витяг з кишені картку й здивовано на неї вирячився. В кутку була чорна п’ятикутна зірочка, якої не було раніше. Вона ще й смерділа чимось таким, як нашатирний спирт.
– Що це в біса таке? – тицьнув картку відьмі.
Та взяла двома пальцями папір, застромила його в невеличкий чорний апарат, і той продзижчав:
– Підозра в саботажі. Відмовлявся інсталювати Вампірнет.
Відьма озирнулась і прошепотіла:
– Стережіться! Коли буде п’ять отаких зірочок... – і провела по шиї ребром долоні. – Пойняли?
– Як же це так? – розгубився Стронціус.
– Беріть інструкцію й не заважайте працювати! – крижаним тоном відказала секретарка.
І ноги самі понесли старого від того клятого місця.
Він не залишився навіть, щоб порозмовляти з іншими опирами, й віддихався аж удома. А коли віддихався, то показав смердючу картку Тосику й стільцю-підступцю.
– Що це за фігня? – спитав Тосик. – Вони що, мають тебе за лоха?
Комп’ютер висловлювався вуличним жаргоном не завжди, а тільки коли був злий. Стілець співчутливо притулився до Стронціусового коліна гострим ребром.
– Схоже на те, – почухав підборіддя старий. – Але, якщо я не виконаю завдання, тут з’явиться ще одна така смердюча зірочка. Або й дві...
На моніторі одна за одною виникли чорні зірочки, більше схожі на тлустих мух.
– Бери джойстик, старий, порозважаємось! – запропонував Тосик. Бідака не мав багато власного розуму, тобто не міг вийти за межі програми, але знав, як відволікти господаря від смутних думок. Він запустив гру, в якій черепашки-ніндзя знищували зірочки. Бавлячись у неї, фон Стронціус усе більше схилявся до думки, що безвихідних ситуацій не буває. Він знову бачив місячне світло в кінці тунелю. Але в животі в нього з’являлося кожного разу неприємне відчуття холоду, щойно його око спотикалося об чорну мітку на ідентифікаційній картці.
Друга чорна мітка з’явилася вранці, коли фон Стронціус мирно спав у домовині.
18
Опинившись у Королівському саду, Герман глибоко вдихнув пахуче повітря, на мить заплющив очі й подумав: «Заради цього варто було перепливти Ріку». На деякий час вдалося забути про те, що отруювало його увесь день: інша книжка з назвою «Книгоноші з Королівства». Він мав вирішити, чи писати далі свій роман, і боявся, що не зможе зупинити той потік слів, яким була наповнена кожна клітинка його душі, і який прагнув перелитися на папір. Відчував, що втрачає сенс життя, а саме перебування в Королівстві – зайвий клопіт для нових друзів. Він боявся подивитися їм в очі. Та й часу на роздуми майже не було. Можливо, лише цей вечір. Коли він повернеться додому, до Марка, треба буде або знищити вже написане, або продовжити далі.
Тому вся краса, що була довкола нього, – виплекані квітники, розкішні дерева, тисячі крихітних ліхтариків завдавала йому болю. Він, наче той китайський поет Хань Фук, що стояв у темряві під деревом й дивився, як рікою пливуть човни і грає музика, навіть не помітив що залишився у саду сам. Хлопці, Серпень і Марко, відлучились на хвилинку. Згідно з етикетом, настав час гостеві поговорити з тим, хто його запросив на вечерю. «Усього десять хвилин, Люцино,» – нагадав принц Серпень. Бо їм ще треба було зустрітися з королевою.
Люцині й десяти хвилин було забагато. Вона зіщулилась на краєчку лави, як налякана пташка. Гість, здавалося, перебував на іншому кінці світу. «Я його не побачу більше, – з розпачем думала Люцина. – Невже він так і мовчатиме?»
Звісно, Герман був старший за неї років на десять, звісно, він був у стократ мудріший і проникливіший, як і годиться справжньому письменнику, і тому в їхній зустрічі в саду не могло бути нічого романтичного. Але душа юної дівчини так хотіла романтики. Можлива війна з Імперією, загадкові книгоноші, дипломатичні ходи її мами королеви – усе це зараз опинилося за муром, що оточував сад, щоб додати йому таємничості. Герман теж ніби перебував за цим муром, у темряві, не бажаючи вийти на світло, і вона гарячково міркувала, з чого почати розмову. Якби ж він спитав, як зветься та чи інша квітка або скільки років саду... Але ж ні, гість, стояв, прихилившись до дерева і дивився кудись далеко. Він не думав про те, про що годилося думати в цей момент, а гарячково міркував про долю тієї книжки, яка стискала його голову лещатами, аж перехоплювало подих, й потребував допомоги, щоб вийти із заціпеніння. Люцина полічила до п’яти, потім до десяти, й нарешті здобулась на питання, може, не надто тактовне, проте бодай якесь: