– Коли ви допишете свій роман?
Герман здригнувся, разом з ним здригнулося дерево, аж краплі роси впали йому на шию. Він відступив і вийшов на світло. І сказав, тамуючи біль:
– Я бачив у бібліотеках стільки книжок, що подумав: може, не варто додавати до них ще одну. Хіба не може виявитися, що мою книжку вже хтось написав?
– Ні, – стріпнула волоссям Люцина. – Вашу книжку ніхто не напише, бо... тоді вона не буде вашою!
Вони вперше подивилися в очі одне одному. Люцині стало страшно, ніби вона зазирнула в бездонну прірву.
– Так, – мовив Герман.
– Що так? – пошепки спитала дівчина.
Герман простягнув їй обидві руки, допомагаючи підвестися.
– Саме так! Як я раніше цього не розумів?!
Світ закрутився перед очима в Люцини, коли вона побачила його усмішку, нічим не гіршу, ніж у тих, хто народився в Королівстві. Якби тут лежав сніг, він напевно б розтанув від цієї посмішки. А натомість у Люцининому серці відтала якась забута крижинка, яку вона принесла з собою ще з Серединного світу.
Почувся умовний посвист Серпня.
– Нас кличуть, – сказала Люцина. – Як же швидко минули ці десять хвилин!
– Гадаю, я встигну його написати. І ви будете першою, хто його прочитає!
Люцина уявила собі, що зараз доведеться йти в освітлений мамин кабінет і слухати розмови про долю Королівства, і крадькома зітхнула. Вона б охочіше пішла до своєї кімнати й увімкнула якусь тиху музику. Серпень, коли вони підійшли ближче, прискіпливо окинув поглядом Люцину:
– Ти змерзла, сестричко. Біжи щось накинь на себе. Ми почекаємо. Постарайся непомітно прийти до малої читальні.
Його спокійні слова повернули Люцину до реальності. Казкові принцеси тільки те й робили, що чекали, доки хтось попросить їхньої руки. Ці часи минули. Вона не картала себе за слабкість. Вона залишила її за порогом.
Посередині найбільшого квітника, в гніздечку, вистеленому найтоншим пухом, лежало яйце. Ніхто не знав, що в ньому. Ніхто не міг його розбити, хоча це було зробити дуже легко. Стебла трави й квіти переплелися над яйцем, захищаючи від холоду й спеки. Воно не тільки здавалося тендітним, а й було таким. Як і люди Королівства. Ті, що сиділи вдома, й ті, які блукали по інших світах, ідучи назустріч небезпеці й ризикуючи життям, і ті, що зібрались пізнього вечора в невеликій читальні.
– Ви бачили книгонош у себе в Імперії? – одразу спитала Олімпія, чия постать за короткий час набула справді королівської величі й упевненості в собі.
– Так, – кивнув Герман.
– Які вони?
– Різні. Молоді й старші, чоловіки і жінки. У них немає перепусток до сховищ, і тому під час тривоги їм доводиться кепсько.
– А чому ви певні, що ці книгоноші з Королівства?
– Як кажуть у нас, від їхньої усмішки розтає сніг.
Хлопці перезирнулись, а Олімпія насупилась:
– Я вас питаю серйозно.
Герман завовтузився на стільці:
– Ну... часом поетичний образ найкраще може передати враження від чогось...
«Молодець! – подумала Люцина. – Треба перевірити взимку, може, від моєї посмішки теж розтане сніг.»
– Розповідайте далі, – звеліла її величність.
– Вони нічого поганого не роблять. Вони просто шукають тих, хто хоче читати гарні й розумні книжки. Тих, хто не боїться мати власну думку. Вони й мене отак знайшли, коли мені було шістнадцять років.
– Скільки вам зараз?
– Двадцять шість.
– І ви помітили, що за десять років світ довкола вас змінився?
– Найперше змінився я сам.
– А скільки їх загинуло за цей час? Скільки опинилось у в’язниці, ви не знаєте?
– Мамо! – озвалася Люцина. – Мамо! Ти теж була такою, хіба забула? Возила книжки, пропонувала книгарням...
– Але ж не в Імперії! І я відповідала лише за книжки, а не за сотні тисяч громадян. Якби моя воля, я б не випустила з Королівства нікого. А тепер уже пізно. Через тих шукачів пригод може загинути наша країна.
Люцина добре знала свою маму, тому ці слова її не обурили. Вона сказала:
– Щодо мене, то я не проти сама стати книгоношею. Піти по твоїх слідах. Думаю, ніхто з нас не відмовився б від цього!
– А хто керуватиме Королівством? Я сама?
– Ну, я тут ні до чого. Ви мене б нізащо не допустили до цієї справи. Я ж усього лише принцеса...
Вона скривилась.
– Ти народилася принцесою, – зауважила мама. – Це до чогось зобов’язує.