– Я народилася донькою редактора й була нею аж 15 років.
– Можна мені? – втрутився Марко. – Я маю питання до Її величності.
– Прошу.
– А якби ці книгоноші були не з Королівства, ви б за них переживали?
– Тоді б не було дипломатичного скандалу. Крутиголовці вимагають забрати їх з Імперії. То що, я повинна вдавати, ніби це не наші громадяни? Нехай їх там перемордують? – скипіла Олімпія.
– Дивно, що ніхто не згадав давній закон, – зауважив Серпень. – «Громадянами Королівства стають, а не народжуються».
– Ну, їй чим це допоможе? – буркнула Олімпія.
– Виходить, треба допомагати книгоношам, звідки б вони не були. Ваша величність може сказати це Старим, якщо їм не сподобаються її рішучі кроки.
– Хто сказав, що я маю робити рішучі кроки?
– А от Мортіус вміє це чудово робити! – заявила Люцина.
– Ну, звісно! Викрасти машину й вирушити на штурм Імперії! Ото б крутиголовці тішилися! Не смійте бавитись із вогнем, чули? А то посаджу під домашній арешт. Ви, пане, можете покладатись на нашу гостинність, як би не склались обставини. Намагайтесь не привертати до себе уваги. Я можу надати вам охорону.
– Дякую, не треба. Я просто сидітиму й писатиму роман.
– Ну от, на цьому закінчимо. Йдіть усі спати. Матимете якісь ідеї, кажіть. Я зберу завтра усіх правників. Вони добре знають закони.
Втім, сама королева й не думала спати. Вона переглядала електронну пошту, телефонувала, ходила вздовж довжелезних книжкових полиць... На світанку їй стало страшно і вона пішла до синової кімнати. Обтулила його ковдрою, зачинила вікно. Тоді пішла до Люцини, яка нарешті заснула, відгородившись міцним сном від усього, що так тривожило її серденько.
«Ми могли би бути щасливі, – думала Олімпія. – Усі вчотирьох». Тоді тихо заплакала. Від сліз їй стало трохи легше. Вона згадала принца Даниїла, якого принесла майже на своїх плечах додому, – пораненого лицаря, свого майбутнього чоловіка. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилось. Тоді її любов зцілила його рани. Щось у цьому було дуже важливе, якесь світло в кінці темного тунелю. Тільки вона не могла збагнути, де це світло: попереду чи позаду.
19
Не спав цієї ночі й Герман. Він писав другий розділ роману «Книгоноші з Королівства». Раптом погасло світло, і він запалив свічку. А коли ніс її з кухні до кабінету, відчув, що це вже було: він несе свічку, намагаючись не забути слова, які зараз напише...
Тепер, коли наставала тривога, час у сховищі минав швидше. У жовтавій напівтемряві Орест вдивлявся в обличчя людей, пробуючи на них щось прочитати. «Людське обличчя – це теж книга, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску», – прочитав якось він. Спостерігаючи за людьми, зауважив, що маска сама сповзає, коли думаєш про якісь важливі речі: життя, смерть, розлуку, любов. Коли думаєш про близьких людей.
Кожного тижня він отримував книжку, і це вже тривало рік. Ні, не в парку. Іноді, вночі, на узбіччі доріг, часом під каменем, в поштовій скриньці, між шпалами, порожній телефонній будці... Він навчився не боятися світу, бо в ньому були чудові книжки. А лихим світ роблять самі люди, змінюючи до невпізнання. Можливо, колись там, де була колія, текла річка, а на місці заводу росли ліси з сонячними галявинами. А там, де зараз купка неоковирних, чорних від кіптяви будівель, – село з городами, де поряд з картоплею й морквою росли квіти. Минуло так багато часу, що вже ніхто цього не пам’ятає. Разом з річками, лісами, садами, стерли саму пам’ять про них. Орест подумав, що, можливо, не Королівство йому снилося, а його країна, такою, якою була раніше. Тепер у його пам’ять увійшов світ із книжок. Чи є хтось, поміж отих людей, котрі сидять довкола нього на лавах, той, хто так само, як він, отримує книжки з рук людей Королівства? Певно, що є, але мати друзів в Імперії – небезпечно. Друзі можуть зрадити. А книжки – ніколи. Орест страждав від того, що не мав з ким поділитися своїми враженнями, що його думки не могли випростатися серед слів. Його зустріч із книгоношами тривала хвилину. Він не смів з ними розмовляти, і тому намагався їм передати поглядом якнайбільше. Був певен, що вони здатні зазирнути йому в душу глибоко-глибоко. Хоча вночі, мерзнучи у своїй убогій норі, о, він тепер бачив усю вбогість власного помешкання, порівнюючи з описами в книжках! Його проймав страх, що так не може тривати вічно, що має статися щось лихе. Бо й на роботі він не міг стерти радість з обличчя, оскільки вдома його чекала книжка, а решта не мало значення. Але до радості домішувалася тривога, бо книжку могли знайти. Ні, в Імперії без маски не можна...