Усе частіше він замислювався над тим, що більше не може жити подвійним життям. Одного разу, прочитавши «Над прірвою у житі» Селінджера, не витерпів і написав на аркушику свої враження. Наступного разу книгоноша сказав до нього:
– Добре, дуже добре!
І то була велика радість для нього. Хлопець дивився услід цьому старшому чоловікові, що трохи накульгував, і йому нестерпно захотілось піти з ним. У вогонь, воду, тільки б не повертатись до роботи, що полягає у вкручуванні гвинтика до якоїсь страшної нелюдської речі, що вбиватиме людей зблизька або на віддалі, щоб завдяки їй завойовувати все нові й нові землі, перетворюючи їх на смітник. Так було несправедливо. Але куди він мав подітись, без друзів, без родини? Тільки йти до людей, котрі роблять щось справді корисне.
Одного разу він насмілився і сказав, віддаючи книжку:
– Я хочу стати книгоношею.
Він боявся почути відмову. Мовляв, книгоношами можуть бути лише люди з Королівства, а таким, як він, не можна вірити, бо вони нездатні навіть писнути супроти влади. Або ще й гірше: «А може, ти зрадник, підісланий крутиголовцями?»
Лице його почервоніло, тоді поблідло, доки він чекав на відповідь. Натомість книгоноша сказав спокійно й лагідно:
– Тобі зарано. Ти ще не прочитав усього Шекспіра.
За півроку Орест прочитав усі п’єси Шекспіра та його сонети. За той час настала весна, а коли вона настає, то бодай щось мусить змінитись. Хлопець не полишав надії стати книгоношею. На людях він став ще мовчазнішим, щоб ніхто не помітив, наскільки багатою зробилася його мова. У ній вільно жили слова, яких в Імперії намагалися не вимовляти: свобода, право, гідність. Бо коли немає речей, які називають цими словами, то й самі слова не потрібні.
Весна принесла із собою квіти на узбіччях, листя на деревах. Якби цей світ став безлюдним, думав Орест, то за кілька років тут усе ожило б. Утім, нехай люди лишаються, тільки щоб не заважали деревам і квітам рости, бо ті теж мають на це право. І які ж вони сильні! Проростають крізь камінь, між тріщинами, на дахах будинків... Якось він сидів у сховищі, поринувши в думки, і раптом відчув щось незвичайне: чи то запах, чи то порух. Він зробився тепер чутливим до найменших змін. Таке буває з тими, хто дуже самотній і потребує когось, щоб розділити з ним самотність. Підвів очі й побачив навпроти себе літню жінку, яка між складеними човником долонями тримала зелений листок. Сусіди довкола неї дрімали. Коли вона помітила Ореста, лице її насупилося й вона стиснула долоні, щоб не було видно листочка. «Не бійтеся, – хотів сказати їй хлопець. – Я все розумію.» Натомість він посміхнувся. То була боязка посмішка, і сніг від неї не танув. Проте, відколи померла бабуся, Орест вперше посміхнувся не до себе, а до когось. І жінка теж відповіла йому усмішкою, а тоді заплющила очі. Ні, вона не була книгоношею, проте навіть цей вчинок означав, що світ потрохи змінюється. Та невдовзі він завагався, чи це справді так.
Тієї весни в парку вирубали половину дерев, у час, коли їм найбільш боляче. Дерева вмирали довго, особливо найбільші. Навіть коли їх позбавили коріння, листя розпускалось. Оресту здавалось, що він умирає разом з ними. Він знову сказав книгоноші:
– Я прочитав усього Шекспіра. Можна мені тепер стати книгоношею?
Чоловік, високий і худий, суворо подивився на нього:
– Тобі ще рано. Ти ще не прочитав усього Ґете. I, либонь, не знаєш, що книжки народжуються у самотності й мовчанні.
– Ви мені не довіряєте?
– Ми довіряємо тобі, але чи ти сам собі довіряєш?
Сперечатися було марно. За півроку Орест прочитав «Страждання юного Вертера», «Фауста», «Роки навчання Вільгельма Майстера», «Поезію і правду». Він усе частіше робив записи, схожі на щоденникові, однак нікому їх не показував. Зшив собі невелику книжечку й завжди мав її при собі. Якби він усвідомлював наслідки того писання, такого ще невмілого, однак щирого, то, можливо, боявся б. Адже перш ніж посадити батьків до в’язниці, за ними, безперечно, стежили. Бабуся ніколи не розповідала, за що їх посадили. Вона просто казала: «Вони дуже тебе любили. Вони були чудовими людьми. Вони загинули». Але Орестові цього було замало. Йому здавалося, що батьки мали стосунок до книгонош. Можливо, він хотів, щоб це було так.
Коли Орест прочитав усього Гете, він знову спробував звернутися до книгонош. Цього разу їх було двоє, хлопець і дівчина. Він сказав їм:
– Я хочу стати книгоношею. Я вже прочитав усього Гете.
– Ти ще не пізнав самого себе. Тобі ще рано, – відповіла дівчина й простягнула йому книжку.