– Пиши! – махнув рукою опир і почав набирати, клацаючи довгими нігтями: «Любий Бонцю! Отримав твого листа, за який щиро дякую. Виджу, що ти живеш у вільній і демократичній країні, де не треба приховувати своїх думок, де кожний порядний опир на старості має ковток свіжої теплої крові і де є для нашого славного племені театри, бари і всілякі розваги.
Від себе повідомляю, що ситуація стала ще гіршою і я не радив би тобі приїжджати додому, бо назад можуть не випустити. Пам’ятаєш Олелька, що разом з тобою вчився полювати? Приїхав з Праги на Новий рік, і тамтешні опирі потім мусили платити грубі гроші, щоб повернути хлопця назад. То справжня банда, Бонцю...» Фон Стронціус ще довго виливав душу, а потім Тосик усе відіслав до Америки.
Після цього опиреві стало ще легше, і він аж похвалив себе:
– Ну, ти й бунтівник, старий!
Бо хто його ще міг похвалити? Після того, як, надивившись дурних фільмів про вампірів, почали з’являтись усілякі Блейди та Баффі, він мусив якийсь час жити на березі підземної річки в цілковитій самотині.
Втім, гарний настрій тривав недовго: фон Стронціус отримав третю чорну мітку, і цього разу знав, за що. Втім, на ці мітки можна було начхати, але те, що кожен крок його пильнують і приватне життя стає відомим, могло будь-кого довести до відчаю. Фон Стронціус аж ізсохся, а Тосик, вірна любляча дитина, жалібно завив:
– Не хвилюйся, малий! Якось буде, – кинувся до нього фон Стронціус, тулячи до серця стілець-підступець, що прибрав подобу зеленого дитячого стільчика.
– Краще мені вмерти! – заголосив Тосик. – Я не переживу такої ганьби!
– Дурний! – заверещав фон Стронціус. – А ти подумав про мене? Щоб я не чув нічого подібного!
Він спересердя вибіг на вулицю, яку передражнював місяць – світило усіх нічних істот. Так, зі стільцем, опир стрибнув через кущі й опинився на Кропив’яному цвинтарі. Там він заліз у порожній розтрощений гробівець і почав обмірковувати власне становище. Бо в цьому спокійному місці йому ніхто не заважав. Привиди прогулювались центральною алеєю, одні й ті ж самі уже двісті років. Тут, на покинутому цвинтарі, час ніби зупинився, і це вельми втішало. Однак, скільки він не дивився з отвору гробівця на зеленкувате нічне небо, нічого мудрого не спадало на думку. Аж раптом стілець-підступець підстрибнув і вискочив з діри.
– Ти куди? – вигукнув фон Стронціус, і його чутливий нюх залоскотав солодкий запах людської крові, до якої примішувався різкий дух хижого звіра.
Старий підвівся й визирнув із гробівця. Нічого не побачив, але почув, як тріщить сухий бур’ян, шелестять кущі. Ще не вистачало мисливців на вампірів. Отут, у могильній ямі, вони його й накриють. Фон Стронціус обережно виліз і присів за перекошеним надгробним пам’ятником. Кроки віддалялись, отже, не по нього. Але куди дівся стілець? Ще заблукає, дурник. Опир прокрався до самого краю цвинтаря й визирнув.
Дорогою, розмахуючи руками, йшов чоловік, а з ним були жінка і Тигр. Ну, тигра Стронціус упізнав одразу. Чимось ця велетенська смугаста бестія припала до вподоби стільцю-підступцю. Ще тоді, у Граничному світі. І тепер стілець знову покидав свого господаря. Не лише підступний, а й зрадливий.
– Соню, ти боїшся привидів? Чи, може, змерзла?
– Т-трохи, – відповіла Соня.
– Таточку, нам треба знайти їжу, – вередував Тигрисик.
– Так, привидів нема чого боятись. Треба боятися тих істот, що ні живі, ні мертві.
– Як це? – не зрозуміла Соня, затягуючи блискавку на куртці під саме підборіддя.
– Бачиш цього милого стільчика, що так стрибає коло Тигрисика? Десь тут має бути старий опир фон Стронціус. Стілець – його. Треба сподіватися, що він не скривдить друзів свого стільця.
– Він такий милий, – сказала Соня.
– Він мій друг, – заявив Тигрисик. – І Фелікс також мій друг. Я хочу побачити Фелікса.
– А я б із задоволенням скупався у ванні, – замріяно мовив Мортіус. – Але зараз це неможливо.
– А чому? – спитала Соня.
– Води не буде аж до шостої ранку. Ні холодної, ні гарячої. У Львові воду подають по годинах. Стривай, на якому поверсі живе дід Пилипко? Якщо на першому, то є ще надія. От чорт, я забув записник з адресою!
А Соня подумала: «Ось який він, цей Серединний світ! Темно, холодно, страшно, немає води. Мортіус вміє розрадити беззахисну жінку!»
– Пам’ятаю, десь у районі Пекарської, – бурмотів Мортіус. – Звісно, ми могли б піти до моєї колишньої квартири, але там не прибрано...