Оленка з Юрком справді мали чим пишатись. Вони додали до інформаційного простору нове слово, яке мало зміст: книгоноші. А потім вирішили роздрукувати книжку, оправити в палітурки й подарувати бабусі на день народження. І чесно розповісти всю історію книжки, яка впала з неба.
частина друга
Зібрані аркуші
28
Коли громадяни Королівства у небезпеці, то в небезпеці й саме Королівство. Навіть якщо йдеться про одну людину, країна починає змінюватися, і життя в ній не можна назвати щасливим. Цю велику правду збагнула її величність королева Олімпія під час однієї з безсонних ночей. Бо як повінь починається з однієї зайвої краплини дощу, так і людське серце, переповнене тривогою, нарешті знаходить вихід з нестерпно важкої ситуації, навіть з того, чого жоден розум не годен осягнути. Усе стало ясним і зрозумілим, і правителька Королівства поринула в гарний і глибокий сон.
Люцина прокинулась на світанку від якогось поштовху. Сходило сонце і проміння золотило дахи і вежу. Чи не тому в інших світах розповідали легенду про золоті дахи Королівства? Люцина подумала: як дивно, що вона має власну вежу і живе у справжньому королівському палаці. Наче сон уві сні. Мама жодного разу не натякнула, ким вони є насправді, можливо, тому що не вірила в їхнє повернення до Королівства. Хоча, краще надія, ніж зовсім нічого. З надією можна багато чого витерпіти.
Чомусь саме ці думки прийшли вперше. А вже потім вона згадала вчорашній вечір, і гострий біль стиснув їй серце, бо вона знала: такого більше не буде. Правду казав Геракліт: в одну річку не можна ступити двічі. Аж третя думка її втішила: сьогодні для неї почнеться справжня робота.
Люцина вдягнула шорти й футболку і вийшла в сад умитись росою. Усі в Королівстві, хто мав змогу це робити, вмивалися росою. Люцина обійшла ту лавку, на якій вони сиділи вчора з Германом, від чого її серце огорнув незнаний смуток, і зупинилась коло квітника, посередині якого спочивало Яйце – біле, величне й загадкове. Найбільша таємниця Королівства. Поверх гніздечка було напнуто павутину, на якій блищали краплі роси й снував маленький зеленавий павучок.
– Що в тобі? – спитала Люцина, мимоволі посміхаючись. – Щастя чи нещастя? Може, ти вже мертве? Світ валиться, Королівство тремтить, а про мене нема вже й що казати. Не встигла пожити трохи спокійно, як знову щось починається. Цікаво, чи так усюди? І чи є десь таке безпечне місце, де б нам нічого не загрожувало? Може, не варто було тебе забирати з дупла верби?
Цієї миті на гніздо впав промінь сонця, і яйце засяяло сліпучим блиском. І раптом усе довкола огорнув молочний туман – запашний, пронизаний мигтючими золотими іскорками. Люцина наче сама опинилася всередині яйця, замкнута в шкаралупі. Вона вже хотіла простягнути руку, щоб доторкнутись до тієї твердої сфери, аж раптом туман зник і перед нею з’явилася лісова галявина. Не та, яку показав їй Сиволап, після того, як перелітки покинули Королівський ліс. Та й король переліток виглядав зовсім юним. Якщо це й був королівський ліс, то не їхній, а ліс королівства переліток. Чомусь це їй здалося дуже важливим – розділити обидва королівства.
Вона зробила реверанс, пошкодувавши, що має вигляд не зовсім той, який повинна була б мати порядна дівчина на аудієнції в короля.
– Підійди, дитино, – мовив король переліток.
Був сам, без почту, і хоч сидів на троні, одяг у нього був темний, простий, саме для мандрів. Та й, власне, троном служив пеньок, обплутаний павутинням, оброслий соковитими зеленими пагонами. І очі в короля були сумовито-суворі, попри посмішку на вустах. Такі очі бувають у старих і мудрих людей.
– Бачиш, – сказав він, – завжди знайдеться хтось трохи досвідченіший, хто може дати пораду.
– Хіба не треба слухатися серця? – тремтячим голоском озвалася Люцина.
– Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічого не знає? Ти знайшла яйце і ти мусиш дбати про те, що в ньому.