– А що в ньому?
– А що може бути в яйці?
– Пташеня?
– Звісно, пташеня. Надходить час звільнитися світові, що чаїться в яйці. Бережи його, захищай, бо від цього залежить дуже багато.
– Доля Королівства?
– Я б не сказав так, – засміявся король переліток. – Як кажуть у вас: «Королівство – це я». Так?
– Так, – кивнула Люцина. – Власне, я не зовсім з Королівства, хіба наполовину. Мені здається, ніби я бачу сон. Прокидаюсь і прокинутися не можу. Та й не хочу...
Вона аж зітхнула.
– Чому?
– Не знаю.
Губи в неї затремтіли, і до очей підступили сльози. А король сказав:
– Я згоден, що це сон. Але хіба це має якесь значення? У снах ми живемо так само, як і поза ними. Я прошу зробити тебе те, що тобі під силу, чого ніхто, крім тебе, не зробить. Пам’ятай, що є серця мудрі, а є немудрі. Бійся немудрого серця.
І знову довкола Люцини опустилася запона туману, вже не білого й теплого, а сірого й холодного, аж вона затремтіла. Серце наче зупинилося, запанувала глуха тиша. «Може, я померла?» – подумала вона. Але якщо то й була смерть, то не така, що приходить до кожного з нас один-єдиний раз. Коли зник туман, усе довкола неї знову було майже те саме: сад, квітник, гніздечко з яйцем.
29
Герман потер очі рукою й визирнув у вікно. Звідти було видно доріжку, що вела до хвіртки. Довкола панувала тиша, незвична для міст, які він звик бачити раніше. Уже другий день не видно було Марка, господаря цього гостинного дому. Він приходив лише іноді, пив чай, щось шукав. Якось, коли Герман ще спав, з поличок зникло кілька книжок. Спрячик був утаємничений у ці відвідини, але не брався коментувати їх перед гостем. Хоча залюбки би поговорив з Германом, якби той виявив цікавість. Однак Германа цікавила зараз лише власна книжка.
Письменники люблять поговорити про свої плани, але зараз ішлося не про звичайну книжку. Ця була – наче крик про допомогу. Ніколи ще подібний голос не долинав з Імперії до Королівства. Були, правда, інші голоси: облудні, фальшиві голоси крутиголовців. А Герман хотів розповісти, як живуть насправді люди в Імперії, які їм сняться сни про щасливе вільне життя, про квітучі сади й чудові будинки з великими вікнами, як вони люблять, як бояться... Він пригадав маленьких дітей, котрих ще не навчили підкорятися наказам, їхні усміхнені личка під теплим промінням сонця, дітей, які ще не ходили до школи. І такий жаль охопив його, аж на очі навернулися сльози.
– Нічого, – прошепотів Герман, – я ще повернусь. Я, мабуть, повернуся швидко...
І сівши за стіл у кабінеті, продовжив писати
...За три роки Орест разом з іншими книгоношами обійшов пів-Імперії. Бачив Межову ріку, непрозору й похмуру після літніх злив та весняного танення снігу. Бачив її згори, стоячи під химерно покрученим сухим деревом. Серед книгонош існувало повір’я, ніби останній із них покине Імперію тоді, коли це сухе дерево зацвіте. Можливо, тому, що з цього високого пагорба в сонячну погоду було видно берег Королівства.
Книгоноші мандрували всюди, змінюючи одне одного, щоб довше залишатися непоміченими для крутиголовців. Ходили удвох, рідше утрьох. Орест навіть не здогадувався, наскільки все було ретельно продумано в цій таємній організації. Один хибний крок – і книгоношу могли затримати, і ніхто потім вже його не бачив. Тому так важливо було вберегти інших книгонош. У сховках нерідко траплялись засідки, коли хтось із підданих Імперії доносив на сусідів, які переховували книгонош. Ореста це особливо засмучувало, бо ж він народився в Імперії.
Та, мабуть, слід повернутись у той час, коли Орест покинув колишнє життя і пристав до книгонош. Його спитали, чи знає він, хто він.
– Я – син книгонош із Королівства. Мої батько з матір’ю потрапили до Муру, коли мені був лише один рік. Тікаючи від переслідувань, вони віддали мене одній жінці, яку я вважав своєю бабусею. Тепер вона померла, і я залишився сам...
Він показав зелену стрічку, потьмянілу від часу. І слово у слово переказав зміст листа, залишеного батьками. Після цього Оресту призначили випробувальний термін. Із того, що ми знаємо про людей Королівства, здається, начебто вони довірливі й відкриті. Можливо, такими були найперші книгоноші, але вижити у країні, де тебе ненавидять лише за те, що ти з іншого краю, неможливо. Звісно, тут треба навчитись обережності, адже йдеться про твою свободу і життя.
Батьки писали в листі, що хотіли повернутися додому з ним, але Ріка не пустила їх з малою дитиною. «Ми так хотіли додому», – писали вони.