– Я б на твоєму місці так не переживав. Дивись, який гарний будинок!
– Дім без господаря – це не дім, – зітхнув Спрячик. – Маю надію, що хлопець щасливо повернеться, а далі одружиться, коли прийде час. Ти знаєш, чий портрет він тримає під подушкою?
– Я йому не заглядав під подушку.
– Ну-ну, подумай!
– А хіба принцеса може вийти заміж не за принца?
– Бач, і ти помітив. А чом би й ні? Де їй королева знайде принца? Ні, проблема не в цьому. Цікаво, чи це кохання взаємне? Такі молоденькі дівчата завше мають фіалки в голові...
– Що-що?
– Так кажуть у Серединному світі А ти, бідако, не маєш ні дому, ні дівчини...
– Я письменник, – перемінившись на лиці, мовив Герман.
– А що, письменники не такі люди, як усі?
– Не такі.
– Ну, добре, добре, – поплескав його по плечу Спрячик. – Не гнівайся! Хочеш зіллячка?
– Маєш «Норвезький ліс» Бітлз? Постав, і ми квити.
– Звісно. Не думав, що такі здорові дядьки досі люблять бітлів.
– До нас усе приходить із запізненням років на сорок, – пояснив Герман. – А цю пісню я чув... – Він наморщив чоло. – От чорт, клята пам’ять! Не можу згадати... Пам’ятаю те, що було вчора, і те, що давно. А середина...
– А середина – в Серединному світі! – захіхікав домовик, уже втретє затягуючись зіллячком.
– Точно!
– Може, це через той рубець у тебе на голові? Звідки він у тебе?
– Послизнувся, впав... – засміявся Герман.
Хоч він і не курив зіллячка, але надихався диму, і це його розвеселило.
– А знаєш, кльова пісня, цей «Норвезький ліс»! – вигукнув Спрячик. – Аж до кісток проймає...
Вони ще прокрутили пісню разів п’ять, підспівуючи щораз голосніше. І тут до музики додався звук бубна.
– Так нечесно! – закричав Спрячик. – Цього не має бути!
«Це не в магнітофоні, – подумав Герман. – Це надворі. Це по мене. Я мушу це зробити, бо моя голова просто вибухне...»
– Я зараз, – мовив він, важко дихаючи. У голові паморочилось, до горла підступала нудота.
Тримаючись за поручні, він зійшов униз. Накинув на білу сорочку темний плащ і розчинився у пізньому вечорі, майже ночі. Як тільки він зупинявся, виявляючи нерішучість або спротив силі, що ним керувала, у голові відлунювали болючі удари бубнів, а перед очима, вказуючи дорогу, черкали вогняні пера. Далі він уже не пам’ятав нічого.
Отямився Герман аж уранці, у себе в кімнаті. Коло нього сидів Спрячик.
– Вибач, – сказав домовик. – Не думав, що тебе так візьме. А якби ти попробував зіллячка....
– Я й пробував. Ще в школі. Нічого, все гаразд.
– Либонь, це все через той рубець на голові, – замислено сказав Спрячик. – Ця штука називається алергією. У мене, наприклад, алергія на яйця. Уявляєш, мій попередній господар смажив собі яєчню тричі на день. Жах!
31
Серпень виник на мить на освітленій ліхтарем алеї, щоб Марко, який наближався, не тривожився. Сиволап тут-таки перебирав лапами у мокрій траві, готовий кожної миті стрибнути до наплічника. Його супроводжувало троє охоронців. Принца не супроводжував ніхто, бо це була таємна вилазка. За мить надійшов розрум’янілий від швидкої ходи Марко.
– Сподіваюсь, наші велосипеди не заіржавіли, – сказав він. – Моє пошанування королю котів!
– Вітаю! – буркнув Сиволап.
Хлопці рушили вздовж Королівського парку, намагаючись триматися в тіні. Була глупа ніч, і світилися лише ліхтарі. Деякий час кожен думав про щось своє. Сиволап шкодував, що не передав Феліксу деяких розпоряджень особисто і що той досі не повернувся із Серединного світу. Хтозна, про що думало четверо дужих, посмугованих бойовими рубцями котів, що ступали за ним. Їм не треба було подавати голос: вони спілкувалися зі своїм королем телепатично, чим незмірно перевершували людський рід.
Маркові було краще, ніж Серпню, бо він не мусив крадькома тікати з рідного дому. Зрештою, вони можуть повернутись досить швидко, доки не зчиниться переполох. Він подумав, що якби діти завжди слухалися батьків, то світ не рухався б ні вперед, ні назад. Батькам, звісно, така думка не сподобається, але хіба вони колись не чинили так само зі своїми батьками? Як мама відважилася привести пораненого лицаря до себе додому, як батько одружився з дівчиною із Серединного світу всупереч волі Старих. Батькові з матір’ю довелося дорого за це заплатити. Старі вважали, що їхній шлюб порушує гармонію в Королівстві, і, на перший погляд, начебто так і було. Однак Королівство – не оранжерея, не притулок для книжок, і навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де світло й темрява співіснують, де кожен день треба пробувати щось нове, порушувати правила, сперечатись з законами.