Марко натомість думав про практичніші речі. Як, наприклад, їм скоротити шлях до Межової ріки. І був заскочений зненацька питанням товариша:
– Ти попрощався з Люциною?
Марко відчув, що шаріється. Це його розсердило: ото ще дітвак! Він скоса зиркнув, чи Серпень, бува, не глузує. Ні, той був серйозний. Останнім часом Серпень дуже подорослішав.
Марко розвів руками:
– Не встиг.
На що Серпень жартівливо відказав:
– Будеш неуважним, мою сестричку забере в тебе хтось інший. Я думав, що у вас це серйозно...
Марко прикусив губу й не відповів нічого. Він хотів побачити Люцину, але та ніби зумисне кудись сховалася. Напевно, до своєї вежі. А піти до неї забракло сміливості. Він удав, ніби до чогось прислухається. І тут Серпень його ошелешив:
– На цій вулиці живе моя дівчина. Я хочу, щоб ви познайомились. Лише кілька хвилин, добре?
Це вперше Марко почув щось таке, і промимрив:
– Та пізно ж. Може, іншим разом?
– Вона чекає, – твердо мовив Серпень.
Хлопці підійшли до крихітного будиночка, довкола якого росли квіти на довжелезних стеблах. Зупинившись біля хвіртки, Серпень свиснув. Марко ніколи не чув, щоб дівчат викликали свистом. Зрештою, він ще ніколи не опинявся у подібній ситуації. Та й гарно було б, якби він свистів під вікнами принцеси. Охоронці його б одразу схопили. Люцина така шляхетна – справжня принцеса. Цікаво, яка дівчина у Серпня?
– Даруй, що моє питання неделікатне, – сказав раптом Серпень. – Мені завжди хотілося, щоб моя сестра стала твоєю дівчиною.
Марко відступив у тінь, щоб товариш не побачив, як він знову шаріється. Тут грюкнули двері, і до них вийшла невисока дівчина, нічим не примітна. Люцина була за неї вродливіша, це точно. Та коли вона заговорила, голос у неї виявився таким чарівливим, наче в казкової феї. Недаремно Серпень так рвався на вежу в Королівському лісі, щоб зняти перстень з феї. Але ця фея була справжнішою, і її звали Софія, що означає «мудрість». А мудрість, як кажуть у Королівстві й Серединному світі, ліпше проростає в тихому куточку, а не в пишному палаці. Марко тактовно відійшов убік, щоб не заважати обом попрощатись, а, може, навіть поцілуватися. Сиволап сів коло нього і заходився вмиватись.
– Ех, діло молоде! А часу в нас нема...
– Встигнемо. Велосипеди в рівчаку, тут поруч. Слухай, Сиволапе, а ти знав, що у Серпня є приятелька?
– Я сам її знайшов. Нагледів, а тоді звів їх. Ну, розумієш, випадково: в мене заболіла лапа, чи я хотів пити, вже не пам’ятаю. Ми й зайшли. Ця дівчина – сирота. Батьки в неї були книгоношами.
– А що з ними сталося?
– А що може статися в Імперії? Усе що завгодно.
– Як вони могли залишити її саму?
– Та вона не була вже малою. Їй було років п’ятнадцять. А тепер дев’ятнадцять. Хлопці люблять трохи старших дівчат. З ними є про що поговорити. І фіалок у голові нема...
– Чого-чого?
– Так кажуть у Серединному світі. Ну, дурниць усіляких.
– Ясно.
Надійшов Серпень. Очі в нього сяяли лагідним блиском, та, зустрівшись поглядом з Марком, хлопець трохи пригасив його. Він мав трохи знічений вигляд. Деякий час вони йшли мовчки, і коли вже сідали на велосипеди, Марко спитав:
– А вона знає, хто ти?
– Я не хотів їй казати, але вона сама впізнала. Ці кляті портрети королівської родини на кожному кроці. Та хіба це має якесь значення? Якщо вона не захоче, щоб я був королем, то я ним не стану.
Марко засміявся:
– І ти свистів, щоб покликати майбутню королеву? Що сказав би пан церемоніймейстер?
– Тут заведено свистіти. Це тобі не королівський палац.
Коти-охоронці покинули їх на околиці. Далі прокоролівську безпеку мали дбати інші. Звісно, вони охороняли також і Марка з Серпнем – сірі, чорні, руді, смугасті громадяни Королівства. Оскільки Сиволап подорожував у принцовому наплічнику, то там лишалося зовсім мало місця для потрібних речей. Тому основний тягар припадав на Маркову долю, хоча, якщо подумати, банки з консервами й пакунки печива не мають пазурів.
– А Софія знає, куди ми йдемо?
– Угу.
– Виходить, тільки мама, тобто її величність, нічого не знає.
– Її довелось би довго переконувати, а в нас нема на це часу. Треба знайти цю таємну переправу.
– Шкода, що коти не літають, – озвався Сиволап.
– А це чому?
– Ми би полетіли за цим фургоном. Наші розвідники остерігаються берега Межової ріки. Рівна, відкрита місцевість, а коти почуваються там не дуже затишно. Хіба що Фелікс... Але в нього інше завдання. Однак, мені здається, – додав після паузи Сиволап, – що для таких довершених істот ще й літати – було б уже занадто.