Щоб знайти дорогу, вони використовували не лише неперевершену Сиволапову інтуїцію, а й Маркове уміння читати карту зоряного неба. Зрештою, трималися шляхів, що вели до Ріки, і коли ті скінчилися, звузившись до мало помітної стежини, схожої на ту, якою приходять пити воду різні дрібні звірятка, зорі зникли на ледь поблідлому небі. За їхніми спинами лаштувалося сходити сонце, і від того зник острах і до серця прилинуло тепло. Хоча від туману, що стояв стіною на ріці, віяло холодом. Здавалось, усе, що міститься в ньому, заснуло, втратило глузд, можливо, навіть помирає. Ступити в цей туман – означало потрапити туди, звідки можна не повернутись.
«Схоже на сон», – подумав Марко. Він знав, що це не чари, не магія, яку можна подолати сильнішою магією, наприклад, тими словами, які знала Люцина, дівчинка із Серединного світу, що стала принцесою в Королівстві: «Мене нема». Але сказати ці слова тут було б фатальною помилкою. Так можна залишитися в тумані назавжди. Бо цей туман ні злий, ні добрий, а вранішній, вечірній, денний – одним словом, явище природи. Він може щезнути зараз, а може через два дні.
І, стоячи на березі Межової ріки, яка тихо гомоніла сама до себе, хлопець раптом збагнув: він був хворий увесь цей час. Хворою була його душа, замкнута в своєму горі, відколи він залишився круглим сиротою. Він не знав, куди йому подітися, тікаючи від найліпшого друга Серпня, від Люцини, яка була вже майже дорослою дівчиною. Хоч і не такою статечною, як Софія. А коли розумієш, що хворий, ти вже ступив на шлях одужання.
У нього перехопило подих, завмерло серце, а потім хлопець відчув, що не повинен йти в цей туман і не повинен допустити до нього інших, тих, кого він любить. Як не повинні люди Королівства йти в Імперію, нести туди книжки, а взамін наповнювати серце страхом, гнівом і болем. Бо це приносить усім страждання.
То було дивне відкриття, приголомшливе й шокуюче, і жити самому з ним виявиться дуже важко. Він скоса глянув на Серпня: що може думати той, хто має взяти на себе відповідальність за Королівство, берегти його цілісність, захищати його людей. Серпень, як росу, струсив із себе понурість і посміхнувся:
– Знаєш, що мені подарувала Софія?
– Що?
Серпень витягнув з кишені згорточок, завинений у папір, а з нього – сніжно-білу хустку з тонкого полотна.
– Хустка? Дівчата любили колись дарувати хустки.
– Це не просто хустка, а прапор капітуляції. Знаєш, що вона сказала? «Перед тим, як загинути, завжди думай про цю хустину. Нею ти можеш зупинити багато смертей».
Марко геть розгубився. Слова й справді були тут зайві. Як же Серпень зачарований тією дівчиною, що може спокійно повторити ці вбивчі, навіть не лицарські, слова!
– Ну... – промимрив хлопець, – її можна зрозуміти... Вона втратила батьків...
– Я теж втратив батька через крутиголовців. І ти. І чимало людей, як в Імперії, так і в Королівстві.
– А про Серединний світ ти забув? – нагадав котячий король.
– Він інший. І тому кращий. Серединний світ існує для того, щоб ми шукали в ньому відповіді.
– Е! – пересмикнув вухами Сиволап. – Це не для котячого розуміння. Наша філософія простіша: кіт не перебереться через воду, якщо немає містка, і не попливе у човні без стерна. Коти – маленькі істоти, а люди – великі, тому вони по-різному дивляться на світ.
– Дивно, – мовив Марко, – але я теж відчуваю спротив перед цією водою. Відколи ми так змінились?
– Це не ми змінились, а щось змінилося довкола. У всіх світах.
– Як це?
– Вони повільно й непомітно змінювались.
Марко глянув на небо:
– Буде гроза сьогодні.
– То що нам робити?
– Шукати переправи. Вгору чи вниз за течією. Хоча де тут гора, а де низ?
– Як сказав славний Чеширський кіт, – лукаво посміхнувся Серпень, – куди б не пішов, все одно кудись прийдеш».
Вони рушили вздовж стіни туману, приглядаючись до піску, чи немає там для них знаків. Бо писати можна не лише на папері, а й на снігу та піску.
32
На ранок королева Олімпія зібрала всіх міністрів. Вона запросила також посла крутиголовців. Уже цілі два тижні тривали такі наради, що не давали жодних наслідків. Натомість Старі нічим себе не виявляли. «За кого вони нас мають? – обурювалися міністри. Завжди вигідніше перекладати тягар з одних плечей на інші, хоча народу від цього не легше. Королева боялася їхнього втручання: воно могло виявитися згубним. Та й слухатись когось, маючи в голові нарешті готовий план, вона не вміла. Король повинен виявляти волю народу, а не мудреців, хоч би та воля була й не вельми розумною. Щоб дізнатися волю народу, Олімпії не треба було перевдягатись у непримітну одежу й слухати, про що розмовляють на вулицях люди, як це іноді робили монархи Серединного світу. Вона була однією з тих простих людей, та й майже ціле життя прожила, будучи вельми скромною особою. Це, на думку старих, було її вадою. А переваги вона знала сама, бо серцем відчувала справжні потреби простих людей. Це вона й хотіла повідомити на раді, куди прийшов крутиголовський посол з переможною посмішкою, наче сподівався, що зараз на його очах відбудеться падіння Королівства. Переповнена думками й почуттями, королева геть забула про Серпня, котрий зараз перебував на межі двох світів, і про Люцину. Тобто місце принца було вільне, але вона цього спершу не зауважила. Від безсонної ночі перед очима мерехтіло. Серце калатало, руки тремтіли. Адже те, що так чітко й логічно сформувалось у її голові вночі, при світлі дня могло викликати сумніви не лише в присутніх, а й у неї самої. Але відступати вона не збиралась і мовила голосно: