– Зазвичай такі наради бувають закритими. Однак пора вирішити остаточно, і ми не повинні залишатись такої відповідальної миті самі. Пане церемоніймейстере, покличте, будь ласка, телевізійників.
Вона мило посміхнулася цьому старшому чоловікові, котрий завжди був її опорою і навіть, здається, таємно в неї закоханий. Неймовірно розумний, Алексус був надзвичайно скромною людиною і жартував, що грудьми захищає Королівство від навали шалених сердець. Він виконав прохання королеви надзвичайно швидко, бо передбачав щось подібне. Очі його сміялися, коли телеоператори безцеремонно розкладали апаратуру. Старший телевізійник діловито запитав:
– На площу транслювати будемо?
– Транслюйте! – махнула рукою Олімпія.
Пан посол, схилившись, швидко набирав на мобільному повідомлення. Це означало, що нарешті починає щось відбуватись і зупинити його вже не вдасться. «От і добре», – подумала Олімпія. То був не той посол, що був присутній при її сходженні. Як мало вони знали про крутиголовців! Їхні серця були замкнені на сто засувів, запечатані сімома печатями, а очі здавалися порожніми, бо з них не визирала душа.
– Шановні панове міністри! Шановний пане посол! Зараз нас слухає все Королівство. Нас могла б слухати й Імперія. У Королівстві часто говорять: «Справжні книжки не горять у вогні і не тонуть у воді». Бо вони створюються спочатку в головах. Тому нам, громадянам Королівства, нема чого боятися за книжки. Ми мусимо подбати про думки, які народжуються в головах, і про самі голови. Тому я прошу книгонош повернутися додому, не піддавати ризику свої думки й голови. Якщо Імперія проти їхнього перебування, якщо від цього страждають родини книгонош тут і люди Імперії, то краще повернутись. Жоден наш король не заохочував і не забороняв громадянам ставати книгоношами. Вони самі це робили. Їм здавалося, що вони несуть світло розуму в Імперію. Однак не можна кудись принести світло розуму. Воно буде або кволим, або сліпучим, тобто завжди штучним. Світло розуму мусить народитися в душах людей.
Так, це велика спокуса нести світло туди, де його начебто немає. Але це лише спокуса. Не книжки, а думки літають вільно по світі, не люди, а думки, легко перетинають кордони. Боюся, що ви не одразу приймете ці слова. Я хоч зараз готова піти з палацу й зайняти в Королівстві найскромніше місце. І мої діти підуть зі мною, бо ми – одна родина.
І ще одне, що стосується зовнішньої політики наших двох держав. Книгоноші були завжди. Існували навіть ордени, які викуповували книгонош із в’язниць Імперії. Це ганьбить наше Королівство. Виходить так, ніби ми оцінювали грошима свободу наших громадян. Уявіть, якби з Імперії до нас теж приходили люди й поширювали невластиві нам погляди. Хіба не були б ми обурені?
– Це що, зрада? – вигукнув хтось з присутніх.
Але королеву вже неможливо було спинити. Вона сказала:
– Істина не може бути білою чи чорною!
Королева глянула на Алексуса й помітила в його очах щире захоплення. Зовсім недоречно, але вона раптом уявила, як вони сидять поруч перед каміном і дивляться на полум’я, а надворі в темряві гуде вітер і дзвенять дзвіночки, прив’язані до гілок дерев. Вона помахом руки відігнала від себе це видіння.
– Істина полягає в тому, що змінити Імперію ззовні не можна. І там це добре знають. Але книгоноші дають привід нами маніпулювати, навіть шантажувати. Таке часто трапляється в Серединному світі. Там були і є імперії. Їм вистачає власних земель, але, щоб тримати вкупі народи, потрібно щось таке, щоб їх об’єднувало, якась загроза...