– Ви це серйозно, Ваша Величносте? – іронічно запитав посол крутиголовців. – А рік тому, коли помер ваш чоловік, король Даниїл, ви звинуватили Імперію у втручанні у внутрішні справи Королівства.
– Це була спроба змінити народ Королівства зсередини. Пробний хід. Зараз ми маємо зовнішній тиск. Імперії не заважають книгоноші. Навпаки, вони допомагають досягнути їй змін на краще. Ті книжки, які носять наші люди, є й у ваших бібліотеках, тільки вони для обраних. Ці обрані колись зроблять державний переворот, щоб Імперія мала право називатись освіченою Імперією. Але суть її при цьому не зміниться, чи не так? Я пропоную ось що. Ми повинні піти до Межової ріки й допомогти нашим людям повернутися назад. Я не зійду з берега, доки останній книгоноша не покине Імперії.
Залягла тиша, наче повинно було трапитися ще щось. Посол крутиголовців замислився, шукаючи якоїсь менш-більш дипломатичної відповіді. Інші ж дивились на двері, а дехто у вікно, ніби зараз з’явиться ще хтось і поставить крапку над «і». Насправді ніхто нічого не розумів. Можливо, не розуміла чогось і сама королева, будучи за вдачею не надто впевненою в собі. І тут, порушуючи всі писані й неписані правила, до зали засідань увійшла заплакана принцеса Люцина. Вона ступила кілька кроків по килимовій доріжці й сказала одне-єдине слово:
– Мамо!
Церемоніймейстер заплющив від жаху очі, бо це ж бачила вся країна.
– Що, донечко?
Олімпія підвелась і пішла їй назустріч.
– Мамо! – заплакала Люцина, тулячись до неї. Більше їй не вдавалося сказати ні слова.
Церемоніймейстер кинувся до неї зі склянкою води, але від хвилювання рука затремтіла, і склянка випала, проте не розбилась. Він так і застиг над нею.
– Донечко, що трапилось? Щось із тобою, із Серпнем?
Люцина заперечно похитала головою:
– Яйце... Яйце зникло!
– Тільки й усього? З яйцями це буває.
– Я обіцяла берегти його! – ще дужче заплакала Люцина.
Нарешті церемоніймейстер здогадався й наказав припинити трансляцію. Тому люди, що встигли зібратися на майдані, не встигли побачити, що відбувалося далі. Через півгодини з палацової брами виїхав королівський лімузин у супроводі кількох авто й швидко помчав у напрямку Межової ріки. З точки зору ревнителів закону в Королівстві настав повний хаос. Ніхто нічого не зрозумів, однак чимало громадян Королівства вирушило, хто на чому, навздогін за своєю королевою.
33
Домовичок Спрячик і Герман ні сном, ні духом не відали про те, що відбувалося, бо телевізора в Марковому домі не було. І серце не чуло, що, можливо, зараз вирішується доля Королівства. Зрештою, чого б йому було чути, коли один був із Серединного світу, а другий – з Імперії. Проте це ще не означає, що в них не було своїх проблем.
Герман сидів на ґанку. Голова в нього була затуманена. Чи від зіллячка, яким він напередодні надихався, чи від чогось іншого, але не пам’ятав, що з ним учора було, коли він вийшов з мансарди. Та ще не міг взятися за перо. Пальці наче розучились виводити літери. Герман був переконаний, що ці проблеми якось пов’язані між собою.
Спрячикова проблема полягала в іншому. Проте він мусив про неї мовчати, бо то була велика таємниця. Як на те, й день випав понурий. У повітрі витала переміна погоди. Збиралося на дощ, і навіть у саду було важко дихати.
Домовик скотився на сходинку поруч із Германом, сів і мовив співчутливо:
– Може, зіллячка? Бо вигляд у тебе...
– Відчепися! – буркнув той.
– Бува й таке, – зовсім не образився Спрячик. – Коли чимось захопишся, дуже-дуже, то легко й охолонеш. Я б радив тобі попробувати якесь нове діло.
– Наприклад?
– Повитирати книжки в бібліотеці. Може, щось цікаве знайдеться...
Герман подивився на низько навислі хмари й зіщулився від вітру, що проникав у сад повітряними коридорами.
– А чом би й ні?
Книжки були не лише в кабінеті, а й у коридорі, під сходами, навіть у шафі для одягу. Дивлячись на все це багатство, Спрячик мудро промовив:
– Навіщо писати книжки, коли їх і так багато?
На що Герман відповів не менш мудро:
– Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить читати.
Пилюки назбиралося стільки, що обидва почали чхати і очі в Германа засльозилися. Він перекладав важкі томи словників та енциклопедій, а Спрячик витирав вологою ганчіркою пилюку й павутиння. Врешті, коли вони скінчили одну шафу в коридорі, Герман мусив визнати, що за все життя не зміг би це прочитати. Спина заболіла від напруження, руки вкрилися чорним пилом.