– Годі! – скомандував Спрячик. – Треба поїсти.
Він грюкнув дверцятами – й на підлогу раптом упала закручена срібною кришкою пляшечка з чимось червоним.
– Може, це якась наливка?
– А може, отрута? – висловив здогад Герман, але Спрячик вже встиг понюхати рідину.
– Пахне малиною. Клас! Може, цій наливці вже сто років? Гайда на кухню!
Вони помили руки, Герман поставив на вогонь чайник.
– Слухай, – сказав він, – а може, ми б дочекалися господаря? Чому ми маємо пити його наливку без нього?
– Ти не знаєш домовичих Правил?
– Ні, не знаю.
– Так-от, домовик має право споживати усе, що знайде їстівного чи питного. Він живе на повному пансіоні. Знаєш чому? Бо колись один домовик врятував цілу родину від смерті.
– Як це?
– Він покуштував юшки з грибів, які назбирали дітлахи. А гриби виявились смертельно отруйними.
– То він помер?
Спрячик поважно кивнув:
– На місці. Але встиг сказати, що юшка отруйна.
– Жах! – тільки й мовив Герман.
– Через те ми заслужили право їсти все. І пити – також.
– А Марко про це знає?
– Думаєш, він був би проти? У нас є така приказка: «У скупого господаря домовики не живуть».
Спрячик знову понюхав напій, а тоді хильнув. Завмер на мить... і смачно плямкнув:
– Який букет! Нектар!
Герман і собі ковтнув. По жилах одразу заструменіло тепло, а повітря запахло малиною і ще якимись квітами. Вони ще хильнули по ковтку. Потім Спрячик закрутив корок:
– Нехай і Марко скуштує. Класний напій!
– Еге ж, – згодився Герман.
Вони сиділи навпроти один одного, заплющивши очі від насолоди. У голові спочатку виник легкий туман, а потім його наче пронизав сонячний промінь. Першим розплющив очі домовик:
– Мушу тобі щось розповісти.
– І я мушу тобі щось розповісти, – мовив Герман.
Тим часом, притулившись до мами, Люцина продовжувала гірко плакати. Автомобіль мчав до Ріки, але наша панночка не відчувала швидкості. Плакала вона вже не за втраченим яйцем, і не через небезпеку, що нависла над Королівством. Ні, їй тепер було шкода себе, незугарної, нерозумної, безвідповідальної дівчини із Серединного світу. Плакала вона так, як колись у Львові в ті нещасливі для неї дні, коли цілий світ дивився на неї скоса й глузливо підставляв ніжку. Тому мама втішала її так само, як тоді. І незважаючи на жаль, їй все ж було добре поруч з мамою. Не мало значення, куди вони їдуть, тільки б їхали якомога довше.
Трохи заспокоївшись, розповіла вона про короля переліток, про те, що хотіла піти разом з Марком і Серпнем до Межової ріки шукати переправи, і тепер шкодує, що не пішла. І що палац став їй немилий, і все життя – також немиле.
Олімпія мовчки слухала, позираючи у вікно, за яким починався дощ. "Усе повторюється, – думала вона, пригадуючи власну юність, точніше, той болючий перехід від дитинства до юності, коли світ здається порожнім і ворожим, якщо у ньому не вистачає однієї людини. – Господи, – аж здригнулася, – в кого ж вона закохалась?» Олімпія обережно, мовби, намацуючи стежку в наляканих сутінках доньчиної душі, мовила:
– Не переживай, ні Марко, ні твій брат не перепливатимуть Ріки.
Вона зумисне поставила Марка на перше місце, але Люцина відмахнулась від неї якось ображено:
– Я й не переживаю! Нічого ти не розумієш, мамо!
Отже, найімовірніший варіант пролетів. Мати розгубилась: хто ж міг заволодіти Люцининим серцем? І вона відступила. Дитина мусить пережити той перший біль.
– Може, ти ще захочеш повернутися до палацу? Ми – родина і маємо триматися вкупі.
– Я хочу назад, до Серединного світу! – і Люцина знову вибухнула плачем.
Олімпія зрозуміла, що треба діяти жорсткіше.
– Ми там нікому не потрібні. То – не наш світ. Ми потрібні тут, і будемо залишатися, доки зможемо. А щодо тебе самої, то ти не просто принцеса Люцина, дочка короля Даниїла. Ти – обличчя Королівства, розумієш?
Люцина перестала плакати. Мати продовжила:
– Це обличчя мусить сяяти, як сонце, усмішкою, проганяти хмари, втихомирювати вітер. Хочеш, ми відновимо турніри, й найкращі лицарі будуть видиратися на вежу, щоб зняти перстень із твоєї руки?
Люцина всміхнулася крізь сльози:
– Ну, це вже анахронізм!
– Але й молодь пішла! – вдавано обурилась Олімпія. – Жодної тобі романтики. Не хочеш, не треба. Витри носика, бо ми вже приїхали. Щодо яйця, то нічого не відбувається просто так, повір мені. І ти не могла нічого вдіяти.
«Я знаю, хто його взяв. Але не можу цього сказати», – подумала Люцина.