– Як добре тим людям, що пишуть книжки! Вони можуть кількома словами змінити краєвид, написати про літо взимку. Цікаво, що зробив би письменник з цим краєвидом і з нами, якби хотів щось змінити?
Серпень здивовано поглянув на нього і відповів, дивлячись на захмарене небо, що зливалося в одне з рікою:
– Навіщо писати? Можна уявити, як ми пливемо в човнику до того берега.
– Щоб змінити, мало просто уявляти. Треба його відчути і зробити видимим. Для цього існують книжки. Вони не повинні вчити жити. Не повинні мати над нами владу. Тому я не стану архіваріусом.
– А я не стану королем. Я хотів би сидіти на березі й дивитися, як тече річка. Треба дуже довго сидіти, щоб помітити, як вона змінюється.
Вони замовкли й далі грілись над багаттям, простягаючи над ним руки. Сиволап спав у Серпня на колінах.
А потім з неба почав падати чорний сніг. На тому березі, в Імперії, палили книжки. І книгоноші, що їх носили, дивилися на це. Таку ціну вони заплатили, щоб повернутись до Королівства, яке кликало їх до себе. Ті, хто був родом із Королівства, кидались у воду. Ті, хто був родом з Імперії, кидались у вогонь. Так розповідатимуть пізніше, коли історія книгонош із Королівства стане красивою легендою.
Насправді той берег був у тумані. І книгоноші не бачили берега Королівства до останньої миті, аж доки їхні ноги не впирались у дно. Але сніг справді був чорний, бо його бачили Марко із Серпнем, Олімпія з Люциною і ще чимало людей, котрі прибули зустрічати книгонош.
36
Життя книгоноші нелегке й приховує в собі чимало несподіванок, як приємних, так і недобрих. Якось узимку геть змерзлі Орест з Віктором постукали в двері хатинки станційного сторожа, якого звали Йосифом. Той стрів їх трохи розгублено, але, виглянувши на вулицю, де розталий сніг перетворився на замерзлий місячний ландшафт, став привітнішим. Звісно, він прийняв би їх за будь-якої погоди, але цього разу мав особливого гостя. І одразу похвалився:
– Тут у мене чоловік, котрий втік із Муру.
Це вперше Орест стрів людину, яка побувала у найстрашнішій в’язниці Імперії. У крихітному будиночку була лише одна велика кімната внизу і менша нагорі, куди вели стрімкі дерев’яні східці, майже драбина. У ній жила господарева дочка, Майя. Біля грубки сидів чоловік років сорока, у якому нічого не було особливого. Принаймні він не був схожий на колишнього в’язня. Може, тому, що Майя не зводила з нього очей, Орест відчув до гостя потаємну неприязнь. І водночас надію: адже той міг щось знати про його батьків. Майя заходилася коло вечері, а Орест як наймолодший мав їй допомагати, що йому подобалося. Майя була нині мовчазною, навіть похмурою. Вона зітхала і коли вже не могла стриматись, шепнула:
– Я б нізащо не дала себе запроторити до Муру. Краще вмерти!
Вона вимовила це з такою напругою, що Орест відчув: ця дівчина не така проста, як здається. Її рученята за день встигали переробити купу роботи, а часті нічні гості лягали тягарем на ці худенькі плечі. А коли всі лягали спати, вона в своїй кімнатинці читала книжки. Та особливо Оресту подобалося її ім’я, Майя – мінливе, як саме життя, прекрасне, як весна в повному розквіті.
– Але, бачиш, і з Муру втікають, – так само пошепки відповів хлопець, сягаючи рукою по картоплину, яку мав почистити.
– Ти послухав би, що розповідає Теодор! У нього вся спина в рубцях. А я терпіти не можу болю!
Орест ненароком торкнувся її руки й збентежено мовив:
– Мої батьки потрапили до Муру, можливо, вони й досі там. Тому я не боюся туди потрапити.
Потім, коли вони сіли за стіл, Віктор продовжив розмову з прибульцем, а всі уважно до неї прислухалися.
– Я пробув там два роки, – розповідав Теодор. – Myp не те місце, де сидять в камерах і нічого не роблять. Це велике місто, де в’язні тяжко працюють. Тому, хоч нам і заборонено розмовляти між собою, ми мали нагоду дізнатися, коли хтось помирав від виснаження й тортур.