– Я чув, – раптом озвався господар, – ніби люди там змінюються до невпізнання. Ламаються, думають про те, як би їм вижити...
Видно, ці слова зачепили прибульця, бо він мовив трохи різко:
– Не можна судити, якщо ти там не був!
Орест спитав:
– А люди з Королівства, вони теж ламаються?
– Чим вони кращі за інших? – сердито відповів Теодор. – Вони такі самі, як ми!
Якби Орест був молодшим, то відповів би:
– Ні, не такі! Від їхньої усмішки тане сніг.
Але тепер посоромився це сказати.
– Невже немає жодної різниці? – озвалася Maйя. – Я ж її бачу, між вами і Віктором. Та й Орест більше нагадує людину з Королівства, хоч народився тут...
– Ти не знаєш життя, дівчино! – поважно мовив Теодор. – Люди Королівства більш розніжені, вони легко впадають у відчай. Вони кажуть, що брехня принижує людину. Але кайдани принижують її ще більше!
– А як же тоді з душею? – спитав Віктор. – Хіба душу можна втримати в кайданах?
– Хто бачив душу, – скажи мені? Чи власну, чи чужу? Це лише слова.
– Якщо ми чогось не бачимо, то бодай відчуваємо. Якщо не відчуваємо, то це не означає, що воно не існує, – заперечив Віктор.
– Це все філософія!
– Люди добрі, – м’яко озвався Йосиф, – у одній книжці, не пам’ятаю вже, якій, я прочитав, що слова існують для того, щоб ними називати речі. Не було б душі, не було б самого слова «душа». Не було б книжки, не було б слова «книжка».
Далі цей простий чоловік заплутався, і Майя прийшла йому на поміч:
– Тату, можна я позбираю посуд?
Це зразу припинило дискусію, бо крутиголовці з’являються несподівано. Сховатися вони встигнуть, але гора посуду видасть книгонош. Під столом була замаскована ляда, яка прикривала вхід до закинутого залізничного тунелю. Про цей сховок знали лише ті, хто потрапляв у халепу. Орест не знав, що Майя завжди ховалася разом з книгоношами і вела їх довгим звивистим шляхом до порятунку. Поки Майя мила посуд, а Орест витирав, вони трохи поговорили.
– Кажуть, що в Королівстві є чарівне яйце, – сказала дівчина. – Його не можна розбивати, бо в ньому душа Королівства.
– Схоже на казку.
– Так, але варто було б хоч одним оком глянути на Королівство.
– Цікаво, де це яйце? – сказав Орест.
– Напевно, заховане так, щоб ніхто його не знайшов, бо від нього залежить доля всього Королівства.
– Від яйця не може залежати доля краю. Королівство – це багато людей.
– Я так би хотіла все побачити! Сади, будинки з золотими дахами, бібліотеки... До речі, як твоя книжка?
– Тихше! – почервонів Орест. – Хочеш, я зроблю так, щоб вона закінчилася поверненням до Королівства? Ми удвох потрапимо туди...
– А тато?
– Тато... – замислився Орест. – До Королівства, я думаю, потраплять усі ті, кого ми любимо і з ким не хочемо розлучатись.
Останні слова він вимовив зовсім пошепки, бо в роті раптом пересохло. Він згадав батьків, які не залишили йому навіть своїх імен, а обіцяли до нього повернутись. Орест уявляв, як їхні кості лежать на дні Ріки, все ще обплутані ланцюгами, і страх стиснув йому серце.
– Зроби так, щоб ця книжка закінчилася добре. А тоді даси мені почитати.
– Я не знаю, чи тобі сподобається.
Тієї ночі Орест довго не міг заснути. Повітря в кімнаті поволі холонуло, з-під дверей тягнуло вчорашнім днем. Як це буває, все виявилося набагато страшнішим, ніж він собі уявляв. Йосиф, господар, не спав, пильнуючи не так залізничну колію, як своїх гостей-книгонош. Цієї ночі ще нічого не сталося. Потяги рухалися зі сходу на захід і з заходу на схід.
Книжка, яку написав Орест, не мала доброго кінця. Але бувають закінчення світлі, що б не сталося з персонажами. Такий світ, а який світ такі і його книжки.
37
Королева Олімпія стояла на березі, звідки вирушали перевози до Імперії. Через туман вона не могла розгледіти, чи повертається перевіз. Поруч стояв Алексус, церемоніймейстер, котрий зламав уже три парасольки, намагаючись захистити її величність від дощу й пронизливого вітру. На берег прибувало дедалі більше людей. Хто як умів. Вітер звідкись приніс запах диму.
– Ви ж знаєте, Ваша Величносте, що ваша поява на перевозі викликала б дипломатичний скандал.
– Якби це шкодило тільки мені, то я б не вагалась ані секунди!
– Я захоплююсь мужністю Вашої Величності.
– Чому?
– Ви здатні самостійно приймати рішення, хоча й не знаєте, що з нашими хлопцями, і чи Старі не вигадали чогось іще. І не знаєте, що чекає нас звідти. Принцеса Люцина, я бачу, дуже непокоїться...