«Якби ж то я знала, що її гризе!» – подумала Олімпія, дивлячись на Люцину, яка стояла сама-самісінька. Їй так хотілося підійти до любої доньки, пригорнути, поцілувати, але вона знала, що та, наче дика кізка, вирветься з рук. Втрата яйця особливо не засмучувала королеву. Це лише символ, талісман, і навіть якщо його викрали, це не змінить Книги життя. Люцина – ще дитина. Вона приголомшена з того, що не виправдала довіри. Це справді важко витримати. Але поміж тим було ще щось: у Люцининому серці застрягла ще болючіша колючка. Вона хапала ротом повітря, терла почервонілі очі, а усмішку, притаманну їй від народження, заховала так глибоко, наче її не було ніколи.
Люди почали розпалювати невеличкі багаття, збираючи плавник і сухі водорості, сідали довкола гурточками. Люцина спостерігала за ними, і це її трохи розважило. Вогнів ставало все більше й більше, але вони не могли її зігріти. І тут вона помітила чорний сніг, змішаний з кіптявою кострищ, що горіли на тому боці.
«Чому ніхто не звертає на це уваги?» – здивувалася Люцина. Вона витерла руку: звичайна вода від розталих сніжинок. Але сніг все одно був чорний. Таким бачили його Марко і Серпень, перебуваючи в іншому місці. Він не лишав слідів, не торкався землі. Можливо, що й інші бачили його саме таким, не вірячи власним очам. Люцина була переконана: якщо не вірити власним очам, то чи варто взагалі чомусь вірити? Адже в те, що бачила сьогодні вночі, вона повірила відразу.
Щось мокре й волохате торкнулося її ніг. Песик! Серденько! Вона погладила його і пошукала очима Ониська. Той підійшов до неї, як завжди усміхнений і привітний.
– Ти сама, ясочко?
– Так, – відповіла Люцина.
– Ходімо до нашого вогню, погрієшся.
Онисько взяв дівчину за руку й повів до крихітного вогнища, біля якого сидів дідусь у ватянці й шапці-вушанці.
– Сідай, дитино, – вказав Онисько на шмат колоди. Він зняв із себе пальто й накрив Люцині плечі. Та подякувала, підвела на нього очі й запитала:
– Сніг чорний, правда?
– Для того, хто має рану в серці, сніг може стати чорним.
Обидва старі перезирнулись.
– Найлегше розділити біль з тим, кого рідко бачиш – мовив другий старий. У нього був дивовижно молодий голос, чимось знайомий.
Коли Люцина закінчила свою розповідь, дивний чоловік сказав:
– Я знаю того хлопця, але ти сама мусиш скласти про нього думку. Повертайся назад і зроби те, що маєш зробити. Для тебе це важливіше, ніж порятунок цілого світу.
– Правда?
– Якщо ти не заспокоїш свого серця, тінь ляже на твою душу і на все твоє життя. Ми тут і без тебе впораємось. Онисю, друже, заводь тарадайку, і їдьте.
– Ви – Лицар-заступник! Ви знову прийшли, щоб урятувати Королівство!
– Бійся Бога, дитино, я ніколи не рятував Королівства! Я звичайний собі чоловік.
– Еге ж, – захихотів Онисько, лукаво зблискуючи очима. – Простий чоловік, котрий часом стає у пригоді.
– Чула, дитино? Я знаю звичаї Серединного світу. Знаю і звичаї Королівства, та й у Імперії бував. І вірю, що людина усюди сама собі і друг, і ворог. І за це я людей жалію. А коли пожалієш когось, і тебе пожаліють. А як не пожаліють, видно, нема за що жаліти. Отак-о. Ну, йдіть, а я тут подивлюся...
...Був полудень, коли Люцина з Онисем приїхали до столиці. Ще здалеку вони бачили страшенну грозу, яка лютувала над містом. А коли приїхали, після неї залишились зламані гілки, повалені дерева, зірвана дахівка... Тільки згодом Люцина дізналася, від якої страшної небезпеки вона врятувалась. Бурею знесло верхівку з її вежі, й вона впала посеред Королівського саду, просто на той квітник, де лежало Яйце. Та Люцина спершу не знала цього, бо вони поїхали до Маркового будинку. Поперек дороги лежав повалений каштан. Онисько зупинив машину, обійшов дерево довкола, а тоді сказав:
– Не біда. Він ще чіпляється корінням. Садівники його посадять і укріплять.
Онисько з Люциною і Серденьком підійшли до хвіртки. З комина струменіла тоненька цівка диму. Онисько тихо відчинив хвіртку й вони пішли до будинку. Стали перед дверима, прислухались. Можливо, так не годилось, але обоє відчували, що це треба зробити.
Потім тихенько увійшли й одразу почули бубоніння:
– Ах, ти ж моє малесеньке! Не бійся, ми тебе не скривдимо й не віддамо крутиголовцям!
Люцина не витерпіла й широко розчинила двері.
Домовичок і Герман схилилися над кошичком, в якому щось пищало. Обидва відсахнулись і перелякано витріщились на Люцину. Першим отямився домовик і, широко посміхаючись, сказав: