– Подивіться, що у нас вилупилось! Ех, добре, що в мене алергія на яйця!
У кошику, вистеленому ватою, сиділо крихітне пташеня, вкрите жовтим пухом, з лупатими очима. Одне крило в нього було чорним. Люцина простягла до нього руку, пташеня тут-таки дзьобнула її гострим дзьобиком. «Так мені й треба!» – подумала дівчина й, не вірячи власним очам, спитала Спрячика й Германа:
– Це... з того яйця?
Герман налякано дивився на неї й мовчав.
– А з якого ж іще? – обурився домовик. – Хіба принцеса не бачить, який це незвичайний пташок? Ми будемо його доглядати, як рідну дитину. Правда, Германе?
Той лише більше спохмурнів, аж болісна зморшка прорізала чоло. У Люцини затремтіли губи:
– Чому ви його... забрали?
Герман мовчав.
Спрячик підвів очі догори:
– Цікаво, чи всі письменники такі кислі? Що й казати, сумління в нас обох не дуже чисте, тобто в мене. Але немає такого зла, кажуть у Серединному світі, щоб на добре не вийшло.
– Не знаю, що ти такого натворив, голубе, – суворо почав Онисько.
Проте для домовика, очевидно, не існувало жодних авторитетів, і він палко перебив старшого чоловіка:
– Нічого я не натворив! Я мав спалити дім разом із тією книжкою про книгонош, яка в’їлася мені до самих печінок. Але, звідавши цього чудодійного напою, вчасно зізнався.
Онисьо взяв пляшечку в руки, понюхав:
– Що це таке?
– Еліксир правди! Чого тільки немає в цьому домі! І вогняне перо, і диво-яйця... Спробуйте, паночку! Там ще залишилось. Принцесі не пропоную, бо дівоче серце, самі розумієте...
Люцина думала, що Онисько відмовиться, але старий спокійно відказав:
– А чом би ні? Хай краще я вип’ю, ніж хтось інший. Він випив останній ковток, витер губи:
– Смачненьке!
А тоді сказав Люцині:
– Ходімо, донечко, відвезу тебе додому!
– Ні, – мовила дівчина. – Вертаймося назад!
Вона не зводила очей з пташеняти, яке, здається, задрімало.
– Не бійся, все буде гаразд. Хлопці за ним доглянуть. Ця птиця вже не належить Королівству. У неї чорний знак на крилі.
– Це дуже погано?
– Навряд. Навіть добре. Саме Королівство змінюється – росте чи, може, старіє, мудрішає, щоб не загинути. Подякуй цьому чоловікові: він допоміг пташці вивільнитись із в’язниці. А я думаю, що тепер і в Імперії визволили інших пташок.
Германові очі спалахнули радістю.
– Я думаю, що ти знайдеш свою Майю. Усе буде так, як ти написав. Я читав твою книжку, перед тим як Лицар-заступник довірив її східному вітрові. Ми її вдвох переписували для кожного зі світів.
«Можна було зробити ксерокопію», – чомусь поду мала Люцина.
– Поїдеш із нами? – запропонував Онисьо.
Герман завагався, а потім відповів:
– Ні, я сам.
38
Королева Олімпія нерухомо стояла на березі. Вона розуміла, що буде не все так просто, як сподіваються ці добрі прості люди. Подивилася на гурт поблизу, матір і трійко діточок, і її заполонили ніжність і страх. А що, коли їм загрожує небезпека? А раптом порушиться невидимий щит, що розділяє води Імперії від вод Королівства, потуга якого залежить від віри громадян Королівства? Коли віра слабне, трапляється те, що було рік тому: вбивство короля Даниїла і спроба взяти протекторат над країною, якщо говорити мовою дипломатів. Ішлось, однак, тоді про долю королівської династії, тому все досить швидко владналося. Тепер справа складніша. Між людьми Королівства та Імперії склалися родинні стосунки, народилися діти, які не могли так просто повернутися додому, бо їхній дім був по тому чи іншому березі Ріки. Якби це була просто річка, цим людям було б краще. Сама королева прожила майже все життя в Серединному світі і знала, як це. Її владарювання досі здавалося їй сном, а так легше приймати рішення, які суперечать законам логіки. А коли прокидалась, то відчувала не лише опір, а й величезну підтримку Старих. Очевидно, не втручаючись цього разу, вони вчинили мудро: навіщо перетинати шлях ріці почуттів, вчинків, самостійних рішень людей, котрі визріли вже настільки, що здатні зрозуміти ілюзорність кордонів між людьми, неприпустимість заборон, будь-якого тиску? Якщо Королівство перетворити на резервацію, а воно перетворювалось на неї тривалий час, то ненависть стисне його зусібіч і від нього залишиться макове зерня самообману.
Королева вже не мерзла. Довкола було стільки людей, стільки багать. Але небо все ще похмуро нависало, дощ сіявся з хмар, пронизаних тисячами дрібних блискавиць, і це було захопливо й моторошно. «Такого більше не буде», – розумів кожен присутній на березі. Відводив очі від хмар і знову вдивлявсь у далечінь, намагаючись розгледіти хоч якийсь знак. Церемоніймейстер став коло королеви. На губах у нього блукала посмішка. Коли Олімпія звернула на нього увагу, заговорив: