– Коли мені було років сім, я втік з дому, хотів стати книгоношею. Знаєте, яку я книжку взяв із собою?
– Напевно, якусь казку.
– Еге ж, «Русалоньку» Андерсена.
Королева зітхнула:
– Моя донечка нагадує цю Русалоньку. Вона хоче жити одночасно в двох світах, двох стихіях.
– Ви так схожі на неї! – прошепотів Алексус, і обоє засміялись. Поза палацом церемоніймейстер поводився зовсім як нормальна людина.
– Чому ви не одружилися? – несподівано спитала Олімпія.
Той розгублено закліпав очима, почервонів:
– Я... Я не хотів, щоб мій син став церемоніймейстером, як я, мій батько, дід... Коли я дивлюся на наших хлопців, Марка і Серпня, то дуже їм співчуваю. Обов’язок – тяжка річ.
– Цікаво, де вони зараз...
– Де б не були, вони знову разом.
Хоч Марко й Серпень були від того місця досить далеко, але все ж на одному березі. Вони здогадувалися, що зібралось багато людей, однак туди не квапились. Сиділи, розмовляли, мовчали, не годні відірватися від свого маленького вогнища. Кіт Сиволап так розіспався на колінах у Серпня, що його можна було смикати за вуса, чухати за вухом і тягти за хвоста, але хто б міг на таке зважитись стосовно короля котів? Серпень був усього лише принцом. «Може, – думав хлопець, – я й стану коли-небудь королем, але тільки тоді, коли вирішу сам, яким маю стати королем. Для цього потрібно походити по світі. Але навряд чи з мене буде кращий король, ніж Сиволап. Мені бракуватиме інтуїції».
Час від часу з верболозу вигулькували голови котів-охоронців, пильнуючи за своїм королем, що солодко спав, нечесаний, з реп’яхами й блохами. Серпень обережно почав відривати від реп’яхів по шматочку, й Сиволап голосно замурчав, як звичайний кіт. Та він і був ним. Королі беруться зі звичайних котів. Справедливо кажуть у Королівстві: «Принцами народжуються, а королями стають». Чи знає про це мама? Якби вони жили в Серединному світі, було би простіше.
І тут Марко спитав:
– Не хочеш піти туди?
– Ще трохи побудемо тут.
– Твоя мама, напевно, непокоїться.
– Можу послати туди когось із моїх воїнів, з цидулкою, – сказав Сиволап не розплющуючи очей. – У вас же немає інших засобів комунікації.
– Може, ти знаєш, де Фелікс?
– Їде сюди потягом. Незабаром приєднається до королеви та принцеси. Ви що думали, я спав? Я розмовляв.
– Он як! – сказав Серпень. – І що там у столиці?
– Була буря. Тепер тихо. Є й інші новини, але про них дізнаєтесь самі, коли повернетесь. А тепер погукайте, бо сюди пливуть якісь заблудлі книгоноші. Візьми, Серпню, помахай хустинкою, що тобі дівчина подарувала. Не будеш же нею носа витирати!
39
– Чому сонце не визирає? Сьогодні ж середа, – сказала Олімпія.
– Перепрошую? – озвався церемоніймейстер.
– У середу сонце обов’язково мусить виглянути.
– Чому, Ваша величносте?
– У нас, у Серединному світі, є таке повір’я. Господь у середу створив небесні світила, то вони мусять про себе нагадати.
– Як поетично! – сказав Алекс. – Думаю, тут знайдеться, в кого спитати. Довкола так багато людей, і між ними, напевно, є хтось старший і мудріший, котрий може дати вам відповідь.
– Наприклад?
– Ну, хоча б Лицар-заступник, – і церемоніймейстер показав на дідка в куфайці, що самотньо сидів коло крихітного вогнища.
Королева одразу повірила й пішла до дідка. Вона пам’ятала його величним та інтригуючим, живою легендою всіх трьох світів, і здогадувалась, що у такої незвичайної людини мусить бути багато облич. Старий підвівся їй назустріч:
– Погрійтеся, королево.
– Дякую.
Олімпія сіла на шмат колоди, де перед тим сиділа Люцина. Вона навіть бачила доньку, проте не надала цьому значення.
– Нам усім бракує сонця, – пожалілася вона якимось дитячим голосом. – Воно б розвіяло туман, і книгоношам було б легше пливти до нашого берега.
Лицар-заступник подивився на хмари:
– Не знаю, як щодо сонця, але непогано було б погукати тих, що пливуть в тумані, по імені.
– Та я ж не знаю їхніх імен! – здивувалась королева.
– Ви – ні, але інші зустрічають своїх рідних і близьких.
– Боже, як просто! Дякую!
Олімпія зірвалася на ноги й пішла до людей.
– Не забудьте погукати своїх дітей! – крикнув навздогін Лицар-заступник.
Королева підходила до людей, щось їм казала, а церемоніймейстер їй допомагав. Решта міністрів стояли ні в сих ні в тих. Були це не те, щоб погані люди, просто вони звикли до комфортніших умов перебування на свіжому повітрі й не звикли дерти горлянки, вигукуючи імена чоловіків та жінок у пустку, огорнуту мрякою.