– Так, – бурмотіла вона, – а одну копію покласти в банк. Дочка із зятем мали в банку скриньку, де зберігали гроші й коштовності.
І похвалила себе за мудре рішення.
Одне із правил збереження інформації в Серединному світі таке: «Не покладайся на комп. Зберігай дані ще на дисках. А ще краще – роздрукуй».
Оленка з Юрком посміялись із бабці, що солодко спала з рукописом на грудях. Вони поснідали, і Юрко вже збирався увімкнути комп’ютер, коли побачив на клавіатурі картку з власноручно написаним нагадуванням: «Провідати діда, якому на голову упала книжка». І подумав, що це навіть цікаво. Тітонька Гортензія завжди встрявала у якісь дивні історії. Він сказав до сестри:
– Ніколи не бачив травмованих книжкою! От якби комп упав на голову, то від діда, напевно, мокрого місця не залишилось би.
Вони ще помилувались поснулою бабусею, а Оленка мудро сказала:
– Взагалі, краще було би вручити подарунок після того, як ба зварить обід...
– Нічого, обійдемось! Чим швидше вона прочитає, тим краще.
– А як почне критикувати? – засумнівалась Оленка. – Як наша Марія Олексіївна: композиція, кульмінація, зав’язка... Б-р-р!
– Наша ба не така! Ходімо!
Вони купили в гастрономі кілька баночок йогурту та шоколадку для недужого діда Пилипка й невдовзі прибули за вказаною адресою. Біля під’їзду задерли голови й подивилися догори.
– Цікаво, з якого поверху могла впасти книжка? – замислився Юрко.
У цьому будинку, очевидно, жило багато котів, бо всюди снували різнобарвні представники цієї шляхетної раси. У них вдома не було кота. Батьки боялися, що той подере меблі, а в тата нібито була алергія на котяче хутро. Може, й була, але в тих, хто любить котів, алергії на них не буває.
Діти піднялися ліфтом, у якому неприємно пахло дешевим дезодорантом.
– А якщо він не відчинить, то що? – занепокоїлась Оленка.
– Викличемо швидку.
Та в квартирі №89 допомоги явно не потребували. Звідти чувся веселий сміх і гамір.
– Дивно, – мовив Юрко, – здається, в діда гості. Може, підемо?
– Треба замельдуватись, як каже тітонька Гортензія. Що ми дійсно були. Та й гостинця передамо. От, скаже тітонька, які виховані діти, ґречні, відповідальні... А то ба нас вважає додатком до комп’ютера.
Аргумент був дуже вагомий і вони подзвонили, двічі, як наказувала тітонька.
Двері відчинила якась дивна жіночка, вбрана, ніби збиралася сходити на Говерлу.
– Добрий день! – привітався Юрко, котрий змалку приворожував протилежну стать чарівливою посмішкою.
Жіночка замислено подивилась на обох і спитала:
– Ви до кого?
З квартири почувся голос:
– Та це, либонь, небожата Гортензії. Хай заходять!
– Зачекайте хвильку, – сказала жіночка і зникла.
У квартирі щось загупало, загуркотіло, і на порозі з’явилася знову ота жіночка, тільки ще більше розпатлана та спітніла. Не можна сказати, що вона була дуже рада несподіваним гостям. Діти увійшли й побачили, що якийсь чоловік ставить на місце перевернутого стола. Дід Пилипко напівлежав на канапі. В нього була перев’язана голова. Оленка привіталась. Її посмішка безвідмовно діяла на осіб чоловічої статі від 16 до 116.
– Це вам, – і вона поклала пакунок з гостинцями коло діда.
– Дякую сердечно! Сідайте, діточки!
Юрко запитав діловито:
– Як ви почуваєтесь? Я бачу, до вас приїхали родичі. Напевно, тітка Гортензія дала їм телеграму.
Хтось за Юрковою спиною пирснув. Невже той чоловік?
– Та так... – зам’явся дід. – Провідати мене вирішили. Чом би й ні?
Оленка з Юрком помітили на колінах у старого симпатичну черепаху й зосередили увагу на ній.
– Як її звати? – спитала Соня.
– Зося. Єдина втіха на старості літ.
Та як виявилося, черепаха не була єдиною втіхою. Почувся страшенний гуркіт і в коридорі впали на підлогу двері з лазнички чи кухні.
– Я не хотів! – пробурмотів величезний тигр. – Вони самі впали...
І продефілював через усю кімнату, перекинувши стілець.
– Bay! – тільки й сказали Оленка з Юрком.
Поки фон Стронціус та його асистент солодко спали в трунах, відмежувавшись від житейських проблем, Тосик завершив роботу над вірусом, що мав знищити усі файли, які містили слова «Королівство» і «книгоноші». А потім випустив цю заразу в інформаційний простір. Дід Пилипко, Соня й Мортіус тим часом намагалися пояснити саме існування Тигрисика якомога правдоподібніше, і щоб не дуже вдаватись до брехні, бо, хоча Мортіус, як і всі репортери, володів цим мистецтвом бездоганно, однак соромився вихованця і своєї чарівної половинки. Жодного разу з їхніх уст не зірвались слова «Королівство» чи «книгоноші». Втім, Юрко та Оленка не потребували раціональних пояснень, чому тигр розмовляє і як він тут опинився. Вони були щасливі бачити таку незвичайну й милу істоту. Гладячи Тигрисика по голівці, Юрко спитав: