– А тітка Гортензія знає про Тигрисика?
– Краще б вона не знала! – виразно мовила Соня, стиснувши маленький міцний кулачок.
– Ясно! – пробурмотів Юрко. – Хто ж у таке повірить?
– У нас, у Королівстві.. – встряв раптом Тигрисик.
Настала запаморочлива пауза.
– То ви з Королівства? – прошепотіла Оленка. – Клас!
– Який клас? Який клас? – роздратовано кинув дід Пилипко. – З Казані вони, з Казані!
«Дивно, – подумали діти, – а як гарно по-нашому говорять».
– Наш Тигрисик наслухався казок, а вони завжди починаються: «В одному Королівстві...» – пояснила Соня.
– Добре, діти. Час вам додому. І приходити вже не треба. Мене є кому доглянути.
Одним словом, Оленку і Юрка випхали, і ті, мало не плачучи, пішли, бо тигр їм страшенно сподобався.
41
Юрко з Оленкою зійшли сходами вниз, де на кожному поверсі було по котові, але це вже їх не дивувало. Оленка підібгала губи, і на її личку виразно малювалась образа.
– Ходімо до парку! – запропонував Юрко.
Усю дорогу вони мовчали. Нарешті Оленці відступило й вона сказала:
– Не схожі вони на людей Королівства. Хіба що Тигрисик.
– Так, – погодився Юрко. – Особливо Мортіус. І говорить, як справжній львів’янин, і взагалі.
Діти зійшли стежкою вниз до яру, як і тоді, весною.
Тільки тепер на галявині сиділа компанія й гостилася. Це було просто обурливо, й, не змовляючись, брат із сестрою повернули назад.
– От якби ба довідалась, що нам погрожують! – раптом сказала Оленка.
– Вони ж не знають, хто ми.
– Але ти зареєстрував наші пошти, і, якщо вони не ідіоти, то рано чи пізно нас знайдуть.
На дні яру завжди було темно. Між торішнього листя пробивалася трава, довга й бліда, наче змучена життям. Навіть дивитися на неї було сумно. У сестри з братом не було жодної зброї, щоб захищатися від можливих нападників.
– Доганяй! – крикнув Юрко й помчав угору. Це був єдиний гідний вихід з напруженого становища.
Бабці вдома не виявилось. Вона щезла кудись разом із рукописом «Книгонош», навіть не залишила записки, не кажучи вже про обід. Ну, якщо в бабці відберуть рукопис, не страшно. Він є у компі. Але якщо зникне ба.... По дорозі Оленка намагалася пригадати все, що говорилось у діда Пилипка вдома. Слово «Королівство» прозвучало двічі, «Книгоноші» – жодного разу. Ще згадували якогось Фелікса, що мав незабаром прийти. Не квартира, а якась рукавичка. Коли Тигрисик сказав «Королівство», ефект був приголомшливий. Хоча усі збентежились, але обличчя в них на мить просвітліли. Шкода, що їх невдовзі так безцеремонно витурили.
Юрко ввімкнув комп’ютер. Він давно це вже робив автоматично. Оленка пішла перевірити запаси продуктів. У холодильнику лежав початий пакет молока, десяток нечищених картоплин і худющий огірок. Певно, ба пішла на ринок. Але навіщо тоді було брати з собою рукопис? Дівчинка побіжно оглянула бабцину кімнату: стелажі з книжками, письмовий стіл. Раніше ба працювала редактором, але видавництво збанкрутувало. Та й книгарня дихала на ладан. «Я всюди приношу руйнацію,» – жартувала ба. Звісно, це було неправдою. Просто світ довкола руйнувався сам по собі. Дівчинка визирнула у вікно. Сонце сховалося за непрозорою хмарою, і в кімнаті настали сутінки. І тут несамовито закричав Юрко:
– От, холера! Бігом сюди!
Оленка кинулась у сусідню кімнату.
– Диви, що вони роблять!
Текст роману «Книгоноші з Королівства» поволі вкривався чорними зірочками.
– Це що за глюки? – здивувалась Оленка.
Слова намагались вислизнути, пручалися, рядки викривлювалися.
– Подивися на інші файли!
Юрко знайшов свій реферат з біології: з тим дурнуватим рефератом нічого не діялося.
– Почалося! – мовила Оленка. – Чуло моє серце, що ці довбні – довгомуди, вовкулаки й опирі – щось придумають. Певно, найняли хакера.
– Які ще довгомуди? – буркнув Юрко. – Нащо їм та книжка, вони ж читати не вміють. І де в біса ця Імперія, якої нема на карті?
– А тигри, що розмовляють? Це теж глюк? А книжка, що впала з неба?