– Ви скажіть «киць-киць», – порадила пані Стефа. – А нащо вам той кіт?
– Хочу дещо сказати.
Пані Стефа здивовано на нього блимнула.
– Феліксе, йди-но сюди!
– Треба «киць-киць», – нагадала пані Стефа.
– Нічого, він і так розуміє!
– А нащо вам чужий кіт?
– По гаманець хочу послати.
Не гнівайтеся, Пилипе Івановичу, але вам треба піти до лікаря. Струс мозку – то не жарти. Моя цьоця, царство їй небесне, пішла через то зі світу. Спершу, як ви, чула всілякі голоси, а потім почала сварити баняки, що брудні. Я чула, що хіба дуже вчені пси можуть послухати й щось принести господарю. А коти хіба би їли і спали...
– То не такий кіт. Ви би знали, що він уміє!
Дід вчасно схаменувся, бо та прикра баба ще справді накличе на нього лікаря, і повезуть його на Кульпарків, до шпиталю для вар’ятів.
– Пані Стефо, ви що, не розумієте жартів?
Життя знову втратило барви. На самому початку, і в молодості воно ще мало барви. І то які! Земля дудніла під ногами львівського батяра, а далі барви вицвіли, і, якби не Королівство, так він би й доживав у сірому смутку. Старий згадав про Тигрисика, що зараз спав у його помешканні, і мимоволі посміхнувся. Треба купити малому вареної ковбаски.
Дід Пилипко зайшов у дім, потиснув кнопку ліфта. Не працює, холера!
– Беріть свій гаманець! – почувся голос за його спиною.
На підлозі сидів Фелікс, коло його ніг лежав гаманець.
– То ти послухав! – втішився дід. – А я думав...
– Ви думали, що я скажу «добре», аби почула ця товста тітка, яка вважає котів нікчемами? – відрізав кіт. – Не хотів нікого будити, але ви перекажіть, що я знаю, де книжка «Книгоноші з Королівства». А мені ще треба деякі справи залагодити.
І Фелікс шмигнув у чорний хід. Дід Пилипко пішов за ним.
...Коли старий повернувся з покупками, то з передпокою почув Сонін голос:
– Я вважаю, що нам треба піти до пані Терези. І то зараз.
– Як скажеш, сонечко! – сонним голосом відізвався Мортіус. – Сподіваюсь, пістолет у неї не заряджений.
– Дідусь побуде з Тигрисиком.
– Як скажеш, квіточко!
Дід Пилипко аж присвиснув. Ото жіночка! Такого орла скрутила. Але на серці в нього стало тепліше: добре, коли люди не сваряться, а поступаються одне одному.
– Я супчику зварила, – повідомила Соня. – З гречки. А що на вечерю приготувати?
Тут дідові аж заздрісно стало. Вже двадцять років він варив собі сам.
– Вареничків би... – пробурмотів він.
– Як скажете, – здвигнула плечима Соня. – З картоплею, сиром? Ви знаєте, я раніше нічого не вміла, але треба ж годувати хлопців, то помалу навчилася.
– А що, в Королівстві теж їдять вареники?
– Звісно!
Мортіус, плентаючись слідом за Сонею, не розумів, навіщо їм іти до тієї пані з перцевим балончиком, але загалом вигляд рідного міста був йому приємний. Шкода, що прийшли вони дуже швидко. Ліфт не працював, і коли пані Тереза відчинила їм двері, Соня випалила:
– Мені так важко на серці!
– А що сталося? – розгубилася господиня. Мортіус теж розгубився.
– Йдеться про довіру. До-ві-ру!
За спиною пані Терези виросло двоє підлітків, ті самі відьмині небожата.
– Ц-це... ваші? – відсахнулася Соня.
– Мої комп’ютерні генії, онуки Оленка та Юрко.
– Ох! – мовила Соня. – Я рада, ви навіть не уявляєте, яка я рада!
– А де Тигрисик? – спитала Оленка.
Випивши від хвилювання склянку води, Соня сіла на диван у вітальні й пояснила:
– Довіра – це те, що робить нас людьми. Якщо люди не довіряють одне одному, то життя стає страшенно неприємним. Коли ми розпрощалися на світанку, я про це не думала. Нам треба було одразу все розповісти, що ми з Королівства. Адже люди шукають собі подібних. Людина, яка любить книжки, не може бути ворогом книгонош. І нашим особистим – також.
– Ви маєте абсолютну рацію, дорогенька! – вигукнула пані Тереза.
А Мортіус підтвердив:
– Звісно. Я завжди так вважав. У Королівстві це безперечно так.
– Усюди так, – сказала Соня. – У всіх світах. Але це ще не все. Ми тут у вкрай важливій справі. Ми хочемо захистити книжку, яка називається «Книгоноші з Королівства». Знайти її і захистити, розумієте?