– «Справжні книжки не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває їхні сторінки, ми обійдемо увесь світ, щоб зібрати їх докупи», – зблиснувши очима, процитувала Оленка.
– Це клятва книжкових гномів, – сказала Соня. – Вони дуже маленькі й живуть не в кожній книжці.
А в інтернеті вони живуть? – спитав Юрко.
Соня розгубилась:
– Ой, не знаю... До чого тут він? Коли нема електрики, нема й інтернету.
Хлопець похнюпився.
– Юрчику, – сказала пані Тереза, – розкажи, що ви знайшли навесні.
Тосик опинився, як то кажуть, у нірвані. Монітор погас, і за ним вимкнулись усі системи. Комп’ютер повільно вистигав. Втім, електрики не було тільки у Львові. Усюди, в Києві, Москві, Лондоні, Нью-Йорку вірус, створений геніальним Тосиком, робив свою чорну справу. Однак його можливості на цьому вичерпалися.
Хтось переписав роман на диск, хтось роздрукував для зручності. А це вже щось означало. Ніхто не буде копіювати щось нецікаве. Книжка, яка може бодай чогось навчити, ніколи не є безнадійною. Отже, Тосик міг спокійно перебувати у своїй нірвані, бо звільнив свого господаря фон Стронціуса від переслідувань Повелителя.
Старенький опир солодко спав, і йому снився сон. Опирі теж бачать сни. Фон Стронціусу снився замок, схожий на замок Дракули, неприступний і неймовірно гарний, де він відтепер мешкатиме й спостерігатиме місячної ночі за польотом кажанів і писатиме спогади, як його дід. Правда, дідові мемуари згоріли під час великої пожежі 1469 року, але тоді ще не було інтернету. Фон Стронціус зможе розповсюдити свої спогади через інтернет. Правди не сховаєш. А з особистим секретарем фон Стронціус знову стане гоноровим опирем.
Власне, то вже не був сон, а рішення. Буває, коли щось довго шукаєш і вже перестав, воно приходить до тебе саме. Фон Стронціус бачив, як вони їдуть у авто, керованому довгомудом Лукашем, пустельними нічними дорогами і що їм назустріч привітно шкіриться місяць Трансильванії. І посміхався щасливо у сні.
Настав вечір, стемніло, і пані Тереза запалила свічки. Львів’яни повиходили на вулиці милуватися чарами літньої ночі. Пахло пізнім жасмином, акацією, а подекуди матіолою. Соня з Мортіусом, передаючи одне одному аркуші, читали «Книгонош з Королівства», коли несподівано прийшли дід Пилипко з Тигрисиком і черепахою Зосею. Не дзвонили телефони, не лементувало караоке, мовчали телевізори. Пані Тереза варила чай і каву, а Юрка з Оленкою називала своїми «коханими книгоношами».
– Я не думав, що без світла може бути так класно! – сказав Юрко.
– Поки не було електрики, й книжки писали кращі, – зауважила Ганнуся, ревниво спостерігаючи, як Фелікс крутиться коло її Баськи. Черепаха лежала між лапами в Тигрисика, і той вилизував їй панцир. Тигр уже встиг розбити кришталеву вазу, але цього ніхто не помітив.
– Рай та й годі, – повторював дід Пилипко. – Але ніщо на світі не вічне.
– Уявляєш, ба, якби ще й мама з татом були тут? – замріяно мовила Оленка.
– Уявляю, – здригнулася пані Тереза й тоненько хіхікнула, а ввічлива як ніколи Соня зауважила:
– Я впевнена, що такі чудові діти могли вирости тільки в гарних батьків!
– Диви, – вигукнув Мортіус, – вони посміхаються так, як у Королівстві! Може, ви звідти родом?
– Знаєш, серденько, – сказала Соня, – коли вже на те пішло, вони цього варті. Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.
А дід Пилипко озвався:
– Я думав, що це кінець світу, а воно нагадує його початок.
Невдовзі темрява за вікном зробилася така густа, що почала тиснути на стіни помешкання, де зібралися всі ці чудові люди і звірі. Полум’я свічок коливалось, і здавалося, що вони на якомусь острові.
– Але що могло статися з електрикою? – тривожилася Ганнуся. – Я не пригадую, щоб колись у цілому місті не було світла.
– Може, це ілюзія? – припустила Соня.
– Чому ілюзія?
– Бо це глибоко символічне явище. А може, світло вимкнули книжкові гноми, щоб зібрати нас усіх разом. Або це зробили, не хочу вас лякати, темні сили, щоб викрасти цих чудових дітей.
– О, Боже! – зойкнула пані Тереза.
Мортіус торкнувся її руки:
– Пані, не переживайте. Навіть, якщо це станеться, вони легко вийдуть із в’язниці, намалювавши двері на стіні.
– Правда, правда! – пожвавішав Тигрисик. – Ви потрапите до нашого замку, де на нас чекає Голова без тіла і привиди Ясько та Мацько.