– Я сам бачив цих хлопців, – підтвердив дід Пилипко. – Вони мені хотіли дати гроші, але я не взяв.
– Що за гроші?
– П’ятдесят гривень. Щоб я мовчав, не видав тебе з Сонею і Тигрисиком.
– Я з ними побалакаю! – розсердилась Соня.
Мортіус подивився на темні-претемні вікна й зітхнув:
– Власне, ми нічого не зробили.
Ганнуся обурено стиснула кулачки:
– Як це нічого? Захистили нас від вампіра. І навіть зазнали тілесних ушкоджень.
А Юрко додав:
– Ви переконали нас у тому, що Королівство існує!
– І що людям треба довіряти, – додала Оленка. – Я це чула, але до мене не доходило.
– Ми знову повернемо книжку до інтернету.
Пані Тереза засміялась:
– Чого ти, ба?
– Що ваш інтернет без електрики? А проте кінець світу не настав.
– Ой, кілька таких днів, – похитав головою дід Пилипко, – і буде кінець. Уявляєте, як уночі грабуватимуть крамниці та квартири. І люд боїться...
Всі замовкли, бо дід мав рацію. Нарешті пані Тереза сказала:
– Є таке прислів’я: «Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві». Все залежить від людини. Хтось запалює свічки, а хтось сидить у темряві. Хтось довіряє, а хтось зловживає довірою. Такий наш світ. У ньому мусить бути справжнє світло, яке ніколи не зникає.
Коли наступного дня Соня, Мортіус і Тигрисик спускались у катакомби, Соня зітхнула:
– Я б і щотижня бувала в Серединному світі, але цей жах під землею...
– Серденько, але ж я не знаю іншого шляху!
– Пошукай!
Зрештою, на цей раз обійшлося без неприємних випадків. Бо Мортіус краще орієнтувався і був готовий до того, що чекає їх за кожним рогом. Вони без проблем увійшли до в’язниці й побачили на стіні намальовані двері. Трохи кривуваті, але цілком реальні.
– Цікаво, хто б то міг бути? – сказала Соня.
Тигрисик принюхався:
– Людина, чоловік, любить цукерки «Дюшес».
– І, безперечно, вміє читати інструкції, написані вогняним пером. Може, він уже чекає нас у замку.
...Надходив вечір. У замку на першому поверсі світилося вікно. Ясько і Мацько сиділи на напіврозвалених сходах, до яких у Мортіуса ніяк не доходили руки. Але цього разу бур’ян у тріщинах був виполений, а каміння припасоване одне до одного. На порозі з’явився середніх літ чоловік і жваво заходився жестикулювати. Ясько і Мацько теж не мали голосу, тож Соня легко зрозуміла незнайомця.
– Це, – сказала вона, – книгоноша з Серединного світу.
– A! – мовив Мортіус. – Це з отих, хто продає в електричках і трамваях церковні календарі й образки.
– Нічого поганого в тім немає, – зауважила Соня. – Чекай, він щось для нас має.
Цим щось виявився рукопис, оправлений у шкіряну палітурку. На титульній сторінці було виведено:
Книгоноші з Королівства.
– Ще один рукопис! – здивувався Мортіус.
– Ой, це той, що вкрали у мого батька! – зраділа Соня.
Вона розгорнула книжку на останній сторінці й прочитала:
«Герман знайшов човна, про який розповідав Марко, втягнув його на берег і перевірив, чи той досить міцний. Потім посидів біля попелища, коло якого грілися хлопці, чекаючи на книгонош, і яке вже заснувала павутина. Сонце ласкаво дивилося на нього, і вода в річці відсвічувала зеленим. Втім, протилежного берега не було видно, лише лінію, що розділяла воду й небо. Герман подумав, що коли буде міст, він повернеться сюди, і не сам. Яйце, що розкололось, зробило Королівство доступнішим. Світ, що був у ньому, прагнув змін.
Він плив через ріку довго, майже до вечора, долаючи швидкі течії й оминаючи вири, і з кожною маленькою перемогою берег ставав ближчим. Майя – так само. Щоб знайти її, він обійде увесь світ.
Човен доправив його до берега, на те місце, де на кручі було самотнє дерево. Вже здалеку помітив, що дерево не зацвіло. Герман видряпався на пагорб, звідки видно було Королівство, й притулився до стовбура. І раптом відчув, що дерево хилиться, врешті падає. Він ледве встиг відскочити вбік. Дерево полетіло вниз і незабаром загойдалося на хвилях. Хоч би не впасти разом із ним і знову не опинитись у владі водної стихії. Герман засміявся. Сонце припікало, і він, знявши сорочку й підставивши спину сонячному промінню, ліг на живіт. На спині було виведено розпеченим металевим прутом одне-єдине слово:
Книгоноша.
– Так, я й справді книгоноша. Ношу книжки в голові! – стиха мовив Герман і засміявся тим чудовим сміхом, від якого тане сніг».
– Ти маєш рацію, – сказав Мортіус, – це інша книжка. Книжка про автора книжки. Я вже нічого не розумію.
А в Королівстві, в столиці, у домі королівського архіваріуса, домовичок Спрячик годував ненажерливе пташеня білим хлібом, розмоченим у чорній каві.