Сад із одного зернятка
В країні, що належала до Серединного світу, жив один чоловік, чиї очі раз у раз звертались у той бік, де щовечора заходило сонце. Там була його Батьківщина. Чоловік був бранцем старого воїна, що, покинувши своє небезпечне ремесло, повернувся додому, де мав клаптик землі й кривеньку стару хатину. Полонений не був воїном, він лагодив годинники у містечку, яке зруйнувало дощенту вороже військо. І мав на спині горб, через що не міг брати участь у битвах. Можливо, тому старий воїн і взяв його до себе, бо хотів врешті спокою й миру.
Горбань, проживши багато років на чужині, і досі чув у своїй голові цокання сотень годинників, що пройшли через його руки. Коли воїн із закривавленим мечем, розпашілий від битви, увірвався до маленької майстерні, то побачив за столом згорбленого чоловічка з лупою в руці, але не чув, як розмірено цокають серця годинників, що висіли на стінах, стояли на полицях, лежали на столі. І годинникареве серце билось так само розмірено й спокійно, однаково терпляче відлічуючи час війни й час миру.
Воїн не належав до тих, хто завдає удару в спину, тим більше безоружному. Коли згодом ділили бранців і здобич, він узяв собі того годинникаря, і той, без жодного слова, змирився зі своєю долею. Але не від страху. Ніщо не могло порушити спокою, що панував у нього в душі. Воїн пошкодив руку під час битви і колишня сила до неї вже не повернулась. Війна закінчилась і він знав, що то була його остання війна. Додому вони повертались пішки, тому дорога була довгою. Її вистачило якраз настільки, щоб воїн розповів про усі битви, в яких брав участь, а годинникар про ті годинники, які полагодив за своє життя. Прийшовши, вони більше не розмовляли, бо наговорились досхочу. Тому здебільшого мовчали.
І про що ж вони мовчали? – спитаєте ви. Колишній воїн мовчав про сад, який хотів посадити біля хатини, але там не було місця. А колишній годинникар дивився на захід, наче очікував, що одного разу звідти хтось прийде й попросить полагодити годинник.
«Дивився б краще на схід, — бурчав в душі воїн, – звідки приходить сонце. А з заходу дме лише прикрий холодний вітер, від якого обмерзає городина.»
Чи знав горбань щось про мрії воїна? Можливо, він навіть навчився читати його думки, однак лице його зберігало завше погідний вираз, а серце билося в унісон з годинниками далекої Батьківщини.
Прожили вони отак років десять, не менше, коли одного разу колишній годинникар почув на базарі, як торговець з далекого краю розхвалював свій товар – різні дивовижі.
– А це, мої дорогенькі, насіння диво-дерева, що замінить цілий сад!
Горбань приступив ближче. Хтось спитав:
– Де таке було, щоб одне дерево та цілий сад замінило? Тоді треба, щоб на тому дереві росли і груші, і яблука, і горіхи...
– Звісно, ні! – вигукнув торговець. – Хто вміє думати, той зрозуміє. Для нього мій товар!
– Земля у нас кам’яниста, взимку – мороз, влітку – посуха. Чи зможе таке дерево вирости?
І на це торговець дав відповідь:
– У ледачого й на чорноземі не виросте.
– То правда, – загомоніли селяни.
Може б, хтось і купив диво-насіння, та тут торговицею прокотився гомін:
– Стражники! Стражники!
Люди кинулися врозтіч. Лихі люди були стражники. Приїжджали на конях на торговицю, брали все, що хотіли, і бешкетували: розбивали горщики, розсипали квасолю, виливали молоко на землю. І нещадно шмагали кожного, хто потрапляв під руку. Годинникар вже встиг продати свій товар огірки та цибулю, але теж побіг, намагаючись не згубити з очей торговця. Побачивши, що той не знає, де сховатися, горбань потягнув його за собою у бічну вулицю, і вони сховалися на обійсті бондаря, за діжками. Коли обоє віддихалися, горбань прошепотів:
– Не знаю, чи вистачить у мене грошей, аби купити диво-насінину. Ти не міг би хоча б її показати?
Торговець лукаво зблиснув очима.
– Люди повірять у що завгодно. Це лише реклама, щоб добре продати товар. Але у моєму краї, – показав він рукою на захід, – деякі дерева надзвичайно пишні й великі, бо їх охороняють духи. Людям невільно навіть ступати там, де вони ростуть. Не питай, як мені вдалося роздобути кілька насінин. Все, мені пора йти!
І він, потисши руку горбаню, побіг. У повітрі різко запахло свіжоскошеною травою, у провулку затупотіли коні, і хтось скрикнув від болю. Перед очима годинникаря поплив туман – і більше він нічого не пам’ятав. Коли все стихло, годинникар визирнув. Начебто скінчилося. Стражники поїхали. Він розтулив долоню: до спітнілої шкіри прилипла насінина, схожа на грушеву, тільки більша. Він хотів витерти руку, але подумав, що принесе її додому й подивиться, що з того виросте. І геть зовсім забув про торговця, з яким ховався за діжками.