Чоловік приніс додому насінину й віддав господареві:
– Посади, може, виросте дерево. Краще одне дерево, ніж зовсім без саду.
– Ти що, купив його?
– Само причепилося.
Довго вони думали, де посадити зернятко. Якщо це дерево, то не годиться садити його на грядках з городиною. Тінь заглушить усе. А оскільки вони хотіли спостерігати, як ростиме їхнє дерево, то посадили перед вікном хатини. Можна було спершу посадити в горщик, аби з паростком чогось не трапилось, але колишній воїн вважав, що лиш те виростає дужим і здоровим, котре не боїться вітру й стужі.
Зернятко проросло і за літо добряче витягнулося. У них не було досвіду садіння дерев, і вони думали, що так мусить бути. Одні дерева ростуть швидше, інші повільніше. На зиму годинникар обклав їхнє деревце соломою, щоб не змерзло, адже воно було таке тоненьке. Зрештою, який з нього був годинникар... Уже багато років він не тримав у руках годинника, а меч воїна заіржавів. Якби трапилась нагода, вони б згадали своє ремесло, будьте певні. Утім нагода трапляється, коли її шукаєш. А так годинникар дивився на захід і згадував місто з кам’яними статуями левів, натомість воїн згадував друзів, з якими ділився хлібом та водою.
А тепер вони мали дерево, яке навесні знову почало рости, і влітку гілля утворило крону, пишну та зелену. В майбутньому тінь могла загрожувати гарбузам та цибулі. Про це вони воліли не думати, однак думали. Бо жили з того, що вродив клаптик землі. Утім, можна було б знайти якийсь заробіток, наприклад, лагодити годинники. Але вони були такі бідні, що не наважувались перебратись до міста, втративши той мізер, що вже мали.
Минали дні, дерево росло на очах і до кінця літа обіцяло вкрити тінню всю хатину. Однієї ночі воїн і годинникар прокинулись від світла надворі. Вони вибігли й побачили на дереві тисячі вогників. То були крихітні чоловічки з ліхтариками, і їх зліталось дедалі більше.
Воїн перший зрозумів, до чого йдеться. Він кинувся до дерева, обхопивши його руками. Крилаті істоти хотіли відібрати в них дерево.
– Допоможи! – крикнув він годинникареві, і тепер вони, впершись ногами в землю, щосили тримали дерево. Їхні серця вперше бились в одному ритмі, адже їм обом було потрібне дерево-сад. Більше, ніж спогади про минуле, більше, ніж мрії про майбутнє. І хоч в одного була скалічена рука, а інший був кволий від народження, вони втримали дерево. А перелітки, що опікуються деревами зі свого саду, відлетіли геть. Чи варто говорити, що наступного року дерево заквітло й принесло перші плоди з божественним смаком, який нагадував і вишню, і яблуко, і сливу, і персик. Це дерево стало матір’ю всіх садів у цьому краї з неродючою, здавалось би, землею, а воїн і годинникар здобули велику повагу серед садівників. Однак щось стримувало їх від розповідей про переліток.
Фотограф переліток
У одному великому місті жив собі репортер, який шукав сенсації, тобто тим, чим займаються всі порядні репортери. Ви, мабуть, подумали, що й розповідь буде про те, як він досягнув успіху, сфотографувавши переліток. Але ні, це історія поразки, а не успіху, хоча іноді поразка важливіша за саму перемогу.
Наш репортер спеціалізувався на катастрофах. Не тому, що вони його приваблювали, просто газета, де він працював, називалась «Потойбічні і посейбічні новини», і в ній була сторінка, що висвітлювала пожежі, потопи, аварії та інші неприємні речі. Насправді ж він любив квіти, дерева й гарних звіряток. Але на цьому грошей багато не заробиш. Точніше, не заробиш узагалі.
Той день починався спокійно. Репортер встав, умився, випив кави й сів у ліфт, спустився на перший поверх, вийшов на вулицю, де мав сісти в 24-й або 45-й автобус, проїхати шість зупинок, увійти в будинок, де розташувалась редакція, і там чекати, поки щось не трапиться. А коли трапиться, то мчати щодуху на місце пригоди. Так роблять репортери у всьому світі, нічим не відрізняючись один від одного, доки щось у них всередині не клацне й не скаже: «Зупинись!»
Репортер «Потойбічних і посейбічних новин» йшов до автобусної зупинки, як раптом помітив, що у скверику чогось бракує. Може, лавки, на якій він любив посидіти у вихідний день, повертаючись з крамниці. Ні, лавка стояла на місці. Бракувало каштана, старого великого каштана, під яким, власне, мала стояти лавка.