Зараз була рання весна, міським деревам стинали верхівки, нічого дивного, але щоб зрізали ціле дерево... Як прикро! Репортер нагнувся, підібрав біля пенька гілочку завдовжки з олівець і поклав до сумки з репортерським причандаллям. На згадку про дерево, якого вже ніколи не побачить.
Того дня трапилось виверження вулкану на Гаваях, що в тих краях доволі звичайна річ. На Гаваї репортер, звичайно, не поїхав, але написав статтю й прикрасив її світлиною з інтернету. Ото й уся робота.
Вдома репортер вийняв з сумки гілочку каштана й поставив у склянку з водою. Так робила його мати, коли знаходила десь зламану гілочку. Через якийсь час гілочка пускала коріння, і мати несла її і десь садила, поки він сидів перед телевізором чи грав у футбол, як кожен нормальний хлопець. Він не знав того, що гілочки вкрай рідко пускають коріння у склянці з водою, просто його мати – незвичайна жінка. Тепер вона мешкала на околиці в дідовому будиночку, майже на селі.
Сьогодні він згадав, як мати питала його:
– Ти бачиш?..
– Що?
Йому здавалось, що люди мусять бачити одне й те саме. Навіщо запитувати? – знизував він плечима.
Відколи каштанова гілка з’явилася в його маленькому помешканні на сьомому поверсі, репортер став дуже відповідальним. Він ставив склянку під скупі промені сонця, міняв воду, а на роботі був неуважний. Правда, цього ніхто не помічав, бо інші були так само неуважні, може, навіть ще більше, ніж він. У такому великому місті люди не помічають одне одного.
У глибині душі репортер не вірив, що йому вдасться виростити дерево з гілки. Бо він не знав, куди його посадити. Треба таке місце, щоб дерево нікому не заважало. А в місті це майже неможливо.
У його матері все так гарно росло, цвіло й родило, ніби вона знала якийсь секрет. Але тепер йому ніяково було розпитувати. І в її садку місця для великого каштана також немає.
Через три дні бруньки на гілочці почали збільшуватися. Усього три бруньки. Три листочки. Один вгорі, а два по боках. Він сфотографував їх, збільшивши зображення. Збільшені бруньки нагадували дитячі личка.
Якось уночі репортер прокинувся і побачив, як довкола гілочок літають крихітні напівпрозорі чоловічки. Оскільки він був дорослим чоловіком і працівником поважної газети «Потойбічні і посейбічні новини», то йому й на думку не спало увічнити це видовище на цифровику. Він спеціалізувався, як ми вже казали, на природних та неприродних стихіях. Всілякою чортівнею займався у них в газеті чоловік на ймення Мортіус.
Хай там як, але світлячків, як називав їх репортер, кожної ночі ставало дедалі більше. Вони літали вже по цілій кімнаті, найсміливіші сідали на бильця ліжка. Та коли одна істота збиралась приземлитися на груди репортерові, він їй цього не дозволив. Може, вони гарячі, ще обпечуть. І взагалі, його серце – це тільки його територія.
Вранці в редакції репортер підійшов до Мортіуса й сказав:
– Останнім часом у мене в домі літають якісь істоти.
Мортіусу можна було так сказати, бо той нічому вже не дивувався. Він кивнув.
– Я не божевільний, – запевнив його репортер. – Це такі маленькі напівпрозорі чоловічки з крильцями, як у метелика.
– Ага, – мовив Мортіус. – То, мабуть, перелітки. Ти що, вазонки тримаєш вдома?
Репортер аж здригнувся від несподіванки, уявивши, яких страждань зазнала б герань, опинившись в його парубоцькому кублі.
– Ні, а що?
– Бо переліток можна побачити лише біля рослин. Спробуй-но їх сфоткати, тоді скажу більше.
– А ти бачив їх колись?
– У нас на Погулянці колись їх було багато. Але я вже не застав. Або просто не бачу. Вони не кожному являються.
Репортер скривився, начебто невдоволено.
– І як мені з ними бути? Вони будять мене щоночі.
– Ти ще не знаєш довгомудів, слинявців і пліснявців. Тебе не щипали книжкові гноми, і не заганяли на дерево вовкулаки. Тож не нарікай, чоловіче. Я читав колись про двох дівчаток, які фотографували переліток. Ото галас зчинився! Правда, їм ніхто не повірив, окрім Артура Конан Дойля.
– Того, що писав про Шерлока Холмса?
– Угу. Сфоткай – заробиш грошей і станеш знаменитий.
– Ну... – якось невиразно протягнув репортер, знизавши плечима.
Того дня прорвало каналізацію в Старому місті. Жертв не було, але галас зчинився страшенний.
Розмова відбувалась у редакції, й перелітки не були в курсі того, що з їхньою допомогою хтось зароблятиме гроші. Зрештою, це не біда, гроші тобто, але перелітки почуваються значно комфортніше, коли їх не фотографують. Можливо, їх дратує фотоспалах, можливо, щось інше. Однак репортери не мають часу замислюватися над такими речами.