Серед ночі, коли перелітки почали літати по квартирі, фотограф витягнув з-під подушки камеру і взявся до роботи. Він розумів, що ці істоти зроблені з іншого тіста, ніж люди. Себто це тонка матерія і зображення розпливатиметься. Але фотоапарат був дуже професійний, і справа не в тому, чи впорається він зі своєю роботою, а чи будуть його світлини потрібної якості.
Перелітки не виявляли ні обурення, ні страху, й поводились так, наче господаря не було вдома, або так, ніби вони тут були господарями. І коли репортер подивився на результат роботи, то світлини виявились цілком реалістичні. Склянка з гілочкою, стіл, ліжко, і безлад парубоцької квартири. Жодного натяку на якісь тіні, обриси, туман чи ще щось таке містичне.
Репортер відчув глибоке розчарування, а далі тривогу за свій душевний стан, що спричинив галюцинації. А нікому ще не вдавалось сфотографувати галюцинації. Він вірив фотоапарату більше, ніж собі. І в цьому була його проблема. Власне, це проблема більшості людей, які живуть в Серединному світі.
(– Ти бачиш?
– Що?)
Але репортер гадав, що його проблема полягає в гілочці зрубаного каштана, під яким він любив сидіти, милуючись гронами квітів чи жовтим листям. А гроші для нього не були такі важливі, як для Мортіуса, що працював на двох роботах, аби прогодувати тигра Іллю, чи Тигрисика, як він його називав. Репортер довго крутив гілочку в руках й побачив, що та перестала розпускатись, завмерла. Кусень хмизу. Він викинув її у вікно, вилив воду зі склянки. І тепер міг жити далі, як жив досі. Тепер для нього було важливо лише те, що він скаже Мортіусу.
Скаже... що то був жарт. Хоча він не думав, що після всього Мортіус йому повірить. І ця думка навіть втішила репортера.
...У передмісті, в старенькому будиночку, довкола якого поскрипували вузлуваті дерева, немолода, але дуже симпатична жінка розмовляла з вазонком, де серед темнозеленого листя розпускалось гроно білих квіток.
– Води не забагато, як ви гадаєте? Не дме?
Вона прикладала вухо до блискучого листя, слухала. Була незрячою вже багато років. І не могла бачити переліток, що літали довкола.
Непокірна квітка
Пані Ка наполягла, щоб будинок побудували такий, як вона хоче, відмовилась від саду, щоб дерева не заважали їй спостерігати за тим, як живуть сусіди, а замість квітника наказала посіяти траву, що її перелітки називають травою-вбивцею, і яку треба регулярно підстригати, що взагалі протиприродно. Щоб око тішили барви, посеред газону стояла купка сірих каменюк, що мали означати альпійську гірку, збоку, спершись на заступ, гіпсовий гном захоплено спостерігав усю цю красу. Були ще велетенська жаба і лелека на одній нозі, який взимку виглядав особливо сумно. Кожен зразу скаже, зазираючи через міцний паркан, що тут мешкають заможні люди.
У тому, що в самому будинку все облаштовано за смаком пані Ка, можете не сумніватись. Потрапити туди навряд чи вона дозволить. Як застереження біля парадного входу всівся чавунний бульдог.
Що ж, кожен має право жити, як йому подобається. Чоловікові пані Ка не подобався ні газон, який він мусив підстригати і поливати, ні подвір’я, де не можна було сховатись від спеки й випити після праведних трудів пляшечку пива, ні те, що його дружина вважала бридке гарним, а гарне бридким. Коли вони одружувались, він був вищий за неї на 30 см, але щороку зріст пана Ка зменшувався на один сантиметр. А може, то пані Ка підростала, зрештою, яка різниця...
Пан Ка згріб підстрижену траву в пакет, відніс на смітник, а потім раптово зник. Таємницю його зникнення пані Ка розкрила за півгодини. Ця достойна жінка увійшла до пивбару, де пан Ка пив свою першу – і єдину – гальбу пива.
– Дивись, що я знайшла! – в руці пані Ка тримала скромну білу квітку, що вже прив’яла.
– Квітка? – спитав збентежено пан Ка.
– Бур’ян!
Пані Ка належала до тих людей, які, коли їм кажуть «скошено», відповідають «ні, стрижено!!!». Але, звісно, пан Ка не збирався топити власну дружину в басейні, який та збиралась вирити на задньому дворі.
– Ти не скосив цей бур’ян, а пішов пити пиво!
Навіть бармен відчув себе трохи винним, хоча не мав дружини.
Пані Ка шпурнула квітку на стіл і вийшла з гордо піднятою головою.
– Присяйбі, – пробурмотів пан Ка їй услід, – я не бачив на газоні жодної квітки. Її просто не могло бути!
«А може, ти пожалів її, тому й не скосив?» – озвався у ньому чужий голос, сумний і зовсім не злий.
Пан Ка принишк. Чекав ще якийсь час, а раптом знову щось йому скажуть. Потім взяв квітку в руки. Вона була вже прив’яла і їй вартувало багато зусиль розправити пелюстки й випростати стебло. У панові Ка виникло почуття симпатії до рослинки, яка стільки натерпілась від його дружини. Бо й сам він терпів від пані Ка.