Ці рядки я пишу в лісі. Я йшла до ранку. Сподіваюсь, у правильному напрямку. Зрештою, тут кожен напрямок правильний, бо веде від притулку. Книжку я взяла з собою. Я її вкрала. За це мене можуть посадити у в’язницю. Я спитала гномів про це, і вони вказали мені на слова: Закони сліпі. Щоб залишатися людиною, треба їх час від часу порушувати.
Я ще поцупила сірники на кухні, щоб розпалювати багаття і грітись, коли стане холодно або темно.
Мені треба йти вночі, коли вийду з лісу, щоб не спіймали крутиголовці. Дивно, але у лісі мені навіть вночі не було страшно. Може, тому, що зі мною книжкові гноми. Страшно, коли тобі на голову накидають ковдру і гамселять кулаками по голові й спині. А ти не знаєш навіть хто. Мені досі болить, і навіть синці ще не пожовтіли.
У лісі нема нічого їстівного, а сирі гриби їсти не можна, та я й боюся з’їсти отруйний. Тоді точно не побачу Королівство. Ну, нічого, я знайшла ожину, а потім довго шукала воду, аж доки не вступила в неї у ярку. Джерело засипало листям. Я вибрала листя, але джерельце було таке кволе, і його знову могло засипати листям. Ніхто з нього не нап’ється: ні лис, ні сарна, ні пташка. Хоча, крім сойок, я не бачила тут птахів. Повідлітали в теплі краї.
Я вибрала болото, камінцями укріпила краї ямки і зробила дашок з гілок та кори. Вийшло дуже гарно. І вода така смачна, хоча й крижана. Її ставало все більше й стало видно струмочок, що намагається пробитись крізь злежане торішнє листя. Я вирішила йому допомогти.
Ага, ще одне. У лісі здається, що за тобою хтось спостерігає. Тут є кому спостерігати: дерева, птахи, звірі, може, навіть мавки. Коли це розумієш, то перестаєш боятися. Головне – не зробити нічого такого, щоб воно не сподобалося тим, хто спостерігає за тобою.
Уночі було холодно. Я прокладала шлях струмку й вийшла на узлісся. Переді мною була стерня. Я притулилась до старого дерева, вгорнулася в куртку. Уночі за мною спостерігали дерево і зорі. Може, ще хтось, не знаю.
Щойно зійшло сонце, я пішла йому назустріч. На схід. Якщо йти на схід, то потрапиш до Королівства. Там немає прикордонників, що перевіряють документи. У мене немає жодних документів. Я зрозумію, що це Королівство, щойно перейду межу. Якщо мені дозволять її перейти, звісно.
Я боялась питати книжкових гномів, бо розуміла, що мушу бути самостійнішою. У Королівстві живуть не лише чужим розумом. Там треба думати. Вчителі не любили, коли я про щось запитувала, ну, про те, чого не було в підручнику. Цікаво, які вчителі в Королівстві?
Чим далі відходжу від притулку, тим більше запитань.
Пополудні
За стернею була просто трава, вигоріла під сонцем, цупка, як дріт. І в траві я знайшла ледь помітну стежку. Навряд чи крутиголовці ходять такими майже невидимими стежками. Ця стежка більше пасує книгоношам.
Стежка привела мене до яру. Я назвала його Багатим яром. Там була калина, шипшина, терен і грушки-дички. Самі вітаміни. Нам в притулку давали вітаміни: зверху солодкі, а коли розкусиш – гіркі. А тут кисле й гірке відразу. І терпке. Зате корисно.
В яру я почула гул машин. Десь поблизу була дорога. Це не моя дорога.
Ніч перебула в скирті соломи. Вирила собі печеру й заклала вхід тією ж соломою. Вперше за кілька днів мені було тепло й затишно. Неподалік стояла зруйнована хатина. Від неї залишилась лише одна стіна. Уже й не відбудуєш. І вишневий садок. Тільки вишень не було. Трохи віддалік росла яблунька, вгиналась під вагою жовтих яблук. Здавалось, вона зараз впаде на коліна. Я обірвала всі яблука, щоб їй стало легше й поскладала на траві. І взяла з собою чимало. Тепер я не помру з голоду. Яблука дуже солодкі.
Тепер я йтиму вночі. Вдень спати тепліше. От тільки небо захмарилось.
Падав дощ, але я все одно йшла. Книжку сховала під куртку, щоб вона не змокла і гномики не застудились. Але дощ не такий сильний, як влітку, сподіваюсь, на ранок він перестане. Я знайду печеру і розпалю в ній багаття, як неандерталець.
Хочеться їсти. Хліба вже давно нема, яблука закінчились. Знайшла яблучка-дички, на вигляд такі гарні, але кислющі страх! Тільки б встигнути до зими прийти в Королівство.
Спершу я подумала, що то сніг, коли на світанку прокинулась. Перед очима мигтіли світлі плями, в роті пересохло й боліло горло. Але коли я протерла очі, то побачила напівпрозорих чоловічків з крильцями, які кружляли довкола мене. У книжці про Королівство вони непрозорі. Не знаю, що й сказати. Перелітки чи, може, янголи. Ні, мабуть, таки перелітки, бо янголи великі, а ці чоловічки завбільшки з метелика.