– Хто тебе просив лізти до мого комп’ютера?!
– Ваші боси. Учора прибули. Аж із самої Імперії. Будуть наводити порядок. А щодо вас була окрема вказівка, і я не піду звідси, доки не переконаю цей довбаний комп’ютер інсталювати те, що я приніс. Або я розтрощу його до дідька на друзки!
– Тільки спробуй! – просичав фон Стронціус.
– Заткнись, старий! Не вознікай! Подивіться лишень, що ця залізяка витворяє, ніхто не повірить! Повний капець!
Молодик відступив, і фон Стронціус побачив оранжевий напис на моніторі:
Краще смерть, ніж вампірнет!!!
– Блін! Та я завтра за сто баксів притягну сюди новісінький процесор. Тільки бабки наперед, старий, окей?
Фон Стронціус пошукав очима стілець-підступець, але той десь сховався.
– Не треба мені нового. Я до цього звик, – глухо мовив опир.
– Ваша справа, але я мушу підключити Вампірнет.
– А мене хтось питав?
– Повелитель не питає, а наказує. Ну, то як, компусику, будемо підключатись?
– Пішов ти! – видав Тосик.
– Ox! – скривився опир-програміст. – Погано вихований комп! І хто ж це його навчив такого? Значить так, пацани, нема часу з вами базарити. Або Вампірнет, або...
Він провів рукою по шиї. У Тосика її не було, а щодо Стронціуса, то опирі не бояться таких жестів. Однак, цей жест він не сприйняв буквально.
– А що я можу зробити? – прикинувся дурником найдосвідченіший у Львові опир. – Я нічого не маю проти Вампірнету. Тосик не хоче. Це його право. Я ж можу піти в комп’ютерний клуб, коли припече. Там, напевно, є Вампірнет, еге ж?
Програміст зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:
– Дедушка, ти шо, не понімаєш? Хіба можна пускати будь-кого у Вампірнет?! І що значить, комп не хоче? Крім прав, у нього є обов’язки. Не думав я, що доведеться вдаватися до цього, хоча мене й попереджали, що в тебе дах поїхав...
Програміст вийняв з кишені скляночку.
– Екстракт часнику. Вмерти не вмреш, але серцевий напад може трапитися.
Він відкрутив пляшечку і понюхав, скривившись:
– Клас! Купив на чорному ринку.
У повітрі Стронцієвого помешкання запахло часником. Старий опир кинувся до дверей, але клятий програміст заступив йому дорогу і тицьнув пляшечку під ніс. І без того блідий, фон Стронціус аж посинів і почав задихатись:
– Пусти!
Ні, колись було по-іншому. Опир ніколи не виступав проти опира з такою зброєю. Як зіпсувався світ! Де той клятий стілець? Але стілець-підступець заховався за штору і тремтів від безсилої люті: на ногах програміст мав міцні армійські черевики. Стронціусу ставало дедалі гірше. Він захитався і почав сповзати на підлогу. Очі його благально дивилися на комп’ютер.
Тосик мав вибрати, і коли хтось після цього скаже, що комп’ютери – це лише машини, той останній йолоп. Тосик здобувся на писк, і на моніторі з’явився напис:
Чорт з тобою, вилупку! Давай вампірнет!
Отаке діялося того вечора в помешканні фон Стронціуса, і то лише був початок великої темної справи. Старий знову став потрібний, і мусив поновити всі контакти зі світом опирів. У глибині душі він був навіть цьому трохи радий. А щодо Тосикових прав та почуттів... Коли йшлося про власне життя, фон Стронціус не вагався.
6
Як бачимо, в Серединному світі, Королівстві та Імперії щось назрівало. І це ніяк не могло оминути Граничний світ. Мортіуса почали згадувати щонайменше в двох світах одночасно, тому дивно, що йому досі не гикалося. Колишній репортер «Поцейбічних і потойбічних новин», ні про що не здогадуючись, облаштовував джунглі для Тигрисика, випросивши у переліток саджанці терну й шипшини без колючок. А дикого винограду росло попід мурами Замку вдосталь. Ні Мортіус, ні Тигрисик не мали жодного уявлення про те, які на вигляд справжні джунглі, але це не так важливо. Добре мати якусь цікаву справу і, навтішавшись нею досхочу, шукати собі іншу.
Увечері, коли вони сіли за стіл на подвір’ї Замку, провівши поглядом кажана, Соня замислено мовила:
– Інтуїція мені підказує, що має щось трапитись. І сон приснився...
– Розкажи! – попросив Тигрисик.
– Еге ж, давай! – підтримав його Мортіус.
– Мені приснились Ясько з Мацьком. Вони кликали мене за собою. Отуди!
Соня показала на глухий кут, де росло три старі акації.
Мортіус зіщулився й подумав, що це місце в темряві має доволі зловісний вигляд.
– Це особливе місце, – зітхнула Соня. – Там у мого батька колись викрали рукопис однієї книжки.
– «Енциклопедії Королівства»?
– Ні, то був роман чи повість про людей, які понад усе в житті любили книжки. Мій батько отримав його від когось, не знаю кого. Для зберігання. Йшлося там начебто про книгоношу...