– Звісно, знаю. Відлітають у вирій.
– Звідки ти знаєш?
– А казка про Дюймовочку?
Шкода, що Фелікс цього не чув. Може, його влаштувало б таке пояснення і він не заблукав би у хуртовину. Майже стемніло і пахло снігом. Були й інші запахи, але запах снігу ставав дедалі сильніший. Через хурделицю краєвид геть змінився. Снігом замітало сліди. Коли кіт вперся носом у безкінечний паркан, він зрозумів, що заблукав. Фелікс вирішив піти вздовж паркана, бо там було затишніше, а він встиг змерзнути до кінчиків пазурів. Отак він ішов не знати скільки, доки не знайшов дірку в паркані. Він сподівався на це, бо чим довший паркан, тим більше у ньому дірок. Дірка була на його зріст, і вітер не встиг заткати її снігом.
За діркою був величезний сад з таким глибоким снігом, що кіт змушений був стрибати, наче олень, і пірнати, наче риба. Коли перед ним постала велетенська груша з дуплом, він шмигнув туди. І відчув, що дупло не має дна, коли вже падав униз. Для нього не було проблеми вибратись звідси, тільки б не забитись при падінні. Але й тут Феліксу пощастило: він гепнувся на купу торішнього листя, й на голову йому посипались згори струхлявілі шматки дерева. Потім перед очима щось замигтіло й почулось хихикання. Щось черкнуло його по носі наче крило, щось дзьобнуло його в тім’я, наче дзьоб. Це було зрозуміло, а от сміх – ні.
Фелікс завмер, досліджуючи всіма органами чуття, до кого ж він втрапив. Щось вкололо його в бік наче... Хтозна, що його вкололо.
– Вставай, раз уже прийшов сюди! – сказав невдоволений голос. – Чи ти збираєшся лежати тут до весни?
Фелікс зашипів. Його шипіння могло перейти в завивання, неприємне для будь-яких вух, крім котячих.
– Дивіться, воно ще й шипить! – ляснув просто над вухом дзвінкий голос. – Треба гнати його звідціля!
«Я й сам піду», – хотів сказати Фелікс і спробував змахнути хвостом, але той геть обмерз і не слухався.
– Цілком природня поведінка для кота, що потрапив у халепу. Я навіть знаю цього пана. Він прийшов з Серединного світу разом з королевою Олімпією.
– Це вона прийшла слідом за мною! – обурено пискнув Фелікс.
– Гаразд, котусю, а тепер іди на оте жовте світло. Тут лишень передпокій.
Передпокої не пахнуть глиною й сухим листям, і Фелікс залишався і далі напруженим. Він поліз у доволі вузький отвір, на нього сипалась глина, а до вух чіплялось павутиння. Нарешті він опинився у печері, зі стелі якої звисало коріння, а на ньому висіли вниз головою лилики. На довершення всього над Феліксом прошурхотіла сова, й таким чином він довідався, чиї крила його черкали, а дзьоб дзьобав.
Посеред печери палало вогнище, хоча й без дров. Але досить того, що воно гріло, а в казанку щось булькало й пахло травами й грибами. З печери відгалужувались коридори, а попід стінами були акуратно складені грабельки, лопати, садові ножиці та відерця, дуже маленькі. Фелікс перевів погляд на десяток маленьких чоловічків, які сиділи за столом і грали в доміно. Це не могли бути гноми, бо гноми грають у азартніші ігри. Наприклад, карти.
– Моє шанування! – весело гукнув один з них із білим волоссям, у розстебнутій коричневій курточці. – Будь як вдома, Феліксе, син Сиволапа. Обігрійся коло нашого вогню. От же й завірюха надворі!
– Дякую, – мовив Фелікс і підійшов ближче до вогню. Ним почало трусити.
Чоловічок клацнув пальцями й довкола Фелікса утворилось вогняне кільце. Кіт перелякано припав до землі.
– Не бійся, це полум’я гріє, а не пече. Під кожним деревом горить взимку вогнище, щоб коріння не змерзло, а ми пильнуємо за ним, як бачиш.
Фелікс подивився на лиликів і сову.
– А це наші співмешканці. Не можна дозволити, щоб вони мерзли. Дупласті дерева не одному стають у пригоді. Хлопці, я ж казав, що він нікуди не дінеться...
– Даремно ти це зробив, Грушевий лицарю. Цей кіт розпатякає про все при дворі.
– Чому ви думаєте, що я розпатякаю? образився кіт. – Якщо треба промовчати, що ж, промовчу.
– Йди, В’їдлику, помішай юшку, – мовив Грушевий лицар. – Невелика то таємниця. В Енциклопедії Королівства про нас написано. Правда, книжкові гноми рідко кого пускають до цих сторінок. Однак кожен садівник знає, що гріє дерево взимку.
– А Онисьо не знає! – зауважив кіт.
– Онисьо не знає. У нього голова забита політикою та алгеброю. Може, колись він навчиться нашого ремесла.
– Як рак свисне! – пирхнув рудий здоровань. Книжки висушують душу, от що я вам скажу...
– Дивлячись які книжки, – приструнив його Грушевий лицар. – Деякі висушують, а деякі навпаки наповнюють живою водою.