Альбертин затремтів.
– Якщо вже на те пішло, то я не готувався до диспуту. Мені повідомили про це ще місяць тому, але я забув. Ти не уявляєш, які наші студенти! Вони мене засміють!
– Звідки ти знаєш?
– Коли я був студентом, то дуже тішився, коли хтось з учасників диспуту сідав у калюжу.
– Там що, треба сідати в калюжу? – зацікавилась Навігація.
– Часом доводиться.
– Ну, тоді тобі не варто йти. Можеш застудитися.
– Угу, – кивнув Альбертин, радіючи, що вдалося бодай одну особу перетягнути на свій бік.
Навігація потягнулася. Голова її вперлася в третій том Монтеня, а ноги в четвертий том Платона. Розмова втомила кицьку, треба було відновити сили. Але тут вона згадала лікареві приписи:
– А ноги попарити в гірчиці?
– Яка ти жорстока, Навігаціє, – зітхнув Альбертин.
Коли він із виразом страждання на обличчі встромив ноги у воду, змішану з гірчичним порошком, кицька сіла навпроти й скомандувала:
– Тепер спробуємо провести диспут. Я буду твоїм... як це називається?
– Опонентом, – скривився філософ. – Тільки май на увазі, що диспут, як правило, триває кілька годин, і за цей час вода вистигне.
– Не думаю, що в нас це займе багато часу, – пирхнула Навігація.
– Є ще одна річ... Розумієш, тобі не варто брати участь у цьому диспуті. Сама подумай, ти ніколи не брешеш, отже, не знаєш, що таке правда.
– Поясни!
– Щоб знати, що таке брехня, треба знати, що таке правда, хіба ні? Тобто, якщо ти не знаєш, що таке день, ти не можеш знати, що таке його протилежність – ніч. Інакше кажучи, чорного не буває без білого...
– А правди не буває без брехні?
– Абсолютно.
Кицька сиділа якийсь час нерухомо, а потім мовила:
– Але якщо я навчусь брехати, ми можемо з тобою провести диспут?
– Тобто для того, щоб провести диспут, ти готова навіть навчитись брехати?! – вигукнув Альбертин.
– А що тут такого? – невинно спитала кицька. – Як ти гадаєш, у мене вийде?
– І кому ти будеш брехати, Навігаціє? Мені? Згоден, я іноді змушений це робити, як і всі люди. Але ти не знаєш життя, моя дорогенька, і ти кішка. Я не хочу, щоб ти мені брехала. Тобі я, до речі, ніколи не брешу.
– Я знаю, – спокійно відказала Навігація. – Я знаю, що таке день, і що таке ніч, і що таке чорне і біле. Мені вистачить й того, що я тобі довіряю.
– А я тобі, – запевнив Альбертин і вийняв ноги з миски, де вже схолола вода. – Я піду на той клятий диспут заради тебе. Ти підеш зі мною, Навігаціє? Ти висловила надзвичайно глибоку думку...
– Яку?
Але філософ, залишаючи мокрі сліди на підлозі, вже побіг до полиць з книжками і цілу ніч шарудів ними, шурхотів пером на папері і, як це частенько траплялось, геть забув про Навігацію. Зрештою, з нею не могло нічого трапитись лихого. Вона ніколи не змушувала свого приятеля хвилюватись через неї.
...То був незвичайний диспут. Кицька Навігація сиділа в першому ряду, і її чесні зелені очі неабияк спершу бентежили обох диспутантів, але потім вони про неї забули. Слова літали, наче тенісні м’ячі, від одного філософа до іншого. Очевидно, обидва добре розумілися на правді й брехні, сипали цитатами, як горохом. Присутнім важко було визначити, хто з них має рацію. Здається, їх цікавив лиш сам перебіг розмови. А також, чому в Альбертина одна шкарпетка чорна, а друга біла. Чи це забудькуватість, чи, може, символ. Правду знала лише чорно-біла кицька в першому ряду. Чорну шкарпетку вона затягла під ліжко, бавлячись нею. І аж тепер згадала про це.
Навігацію цікавило лише, хто сяде в калюжу. Але в калюжу ніхто не сів, бо на сцені її, виявляється, просто не було. Напевно, забули налити.
Ну, а тебе, читачу, напевно, цікавить, що за глибоку думку висловила того вечора Навігація, коли її приятель парив ноги гірчицею. Ось ця думка:
Не слід платити надто дорогу ціну за те, що тобі не дуже потрібне.
(А я ось що скажу. Може, коти й не знають, що таке правда чи брехня, але вони їх відчувають. Кота не одуриш. Маркус Щасливий)
(І я теж дозволю собі додати. Навігація була першою і останньою кішкою, що побувала на диспуті. Альфабетус Мирний).
Кицька-мандрівниця
Кожен кіт бодай раз у житті вирушає в мандри, хай це навіть буде сходова клітка чи сусідський балкон. Це означає, що колись в далекому минулому, перш ніж люди стали їхніми найкращими приятелями, коти були мандрівними істотами. Як ото птахи непокояться восени, відчуваючи серцем поклик вирію, так і коти відчувають поклик весни і тягнуться назустріч пригодам. А коли твоє життя нудне або просто голодно, бо немає поруч людини, яка подбала б про тебе, чи загрожує небезпека, тоді слід шукати кращого місця або хоча б іншого. Перша заповідь котів – НЕ БІЙСЯ! У котів немає бібліотек, вони не пишуть книжок і життєву мудрість передають з уст в уста. А також розповіді про вільні краї, де багато їжі. БУДЬ ВІЛЬНИМ! – друга котяча заповідь.