У великому місті жила Кицька, з тих, кого називають підвальними. І в неї було троє маленьких кошенят. Наближалась зима і ставало дедалі важче знайти їжу, і Кицька боялась, що кошенята не виживуть. Але податися на пошуки кращої долі не наважувалась, бо була зроду боязкою. Маленьку худеньку чорну кицю часто кривдили інші коти. Будинок, в підвалі якого вона мешкала, був старий і його збирались зносити, але Кицька про це не знала. Просто стало тихіше, бо люди поступово виїжджали, і на смітнику дедалі менше траплялось їстівного. Інші коти давно покинули це погане місце, але куди підеш з крихітними кошенятами, що тільки почали ходити?
Однієї темної дощової ночі Кицька поверталась з нічим до свого кубельця під трубою, коли раптом перед нею виринула велетенська постать сліпуче-білого Кота з очима, що сяяли, наче зорі.
– Дитино моя, – мовив Кіт, – тобі не можна тут залишатись. Незабаром стіни будинку впадуть і ти загинеш з дітьми. У тебе залишилось три дні.
Кицька припала до землі, злякавшись більше самого кота, ніж небезпеки, про яку той повідомляв. Видіння раптово зникло, і вона поповзла до віконця підвалу. Зненацька лапою вона торкнулась ще теплого тільця миші, хоча миші і щурі давно покинули цей будинок. Кицька підкріпилась і пішла годувати діток. Муркочучи, вона розповіла їм про чудесного Великого Білого Кота з очима, як зорі. А сама думала: «Куди ж я піду? З одного боку – Ріка, а з другого – котловани для нових будинків.»
– Я подумаю про це завтра! – позіхнула вона.
І справді, наступного дня вона пішла шукати нове місце. Коли перед тобою з’являється величезний білий кіт і попереджає про небезпеку, цим не можна нехтувати. Але їй дуже шкода було покидати свій будинок. Той так затишно вріс у землю й досі пахнув рибою і смаженою картоплею. На третьому поверсі ще висіла фіранка, а на підвіконні стояв горщик з кактусом. Усі двері, навіть деякі вікна були відчинені й Кицька вперше в житті наважилась увійти до будинку й піднятись сходами. Вона побачила навстіж відчинені двері й зазирнула в помешкання, де на вікні висіла фіранка, а на підвіконні стояв кактус. Те, що тут немає меблів, Кицьку не збентежило. Вона була дикою підвальною кицькою й нічого не знала про існування подушок, ковдр і килимів. Її ніколи не пестила людська рука, вона ніколи не тулилась до людських грудей, сидячи на колінах. Кицька стрибнула на підвіконня і раптом почула голос, який сказав:
Королівство!
Від несподіванки Кицька сахнулась, зачепила вазонок з кактусом, і той полетів униз. І скільки вона не видивлялась, так і не побачила його внизу. Наче крізь землю провалився.
Вона озирнулась. Їй тут подобалось. В кімнаті було сухо й чисто. Вона посиділа на пожовклій підшивці газети «Посейбічні й потойбічні новини». Правда, Кицька не вміла читати, і цього не знала. Її діткам було б добре вчитись ходити на цій рівній підлозі. Але вона розуміла, що ніколи не приведе сюди дітей. Бо це не їхнє життя. Вони – підвальні коти й іншими бути не можуть.
Кицька зійшла вниз і не знайшла кактуса. Навіть подивилась угору – а раптом він знову з’явився на підвіконні. Проте кактус зник остаточно. Коли щось зникає назавжди, світ змінюється. Він уже не такий, як був ще хвилину тому. І невідомо, що буде з тобою далі.
Про Королівство Кицька вирішила подумати вже в підвалі. Думати тут було небезпечно. Світ уже почав змінюватись.
«Королівство» – вона чула це слово раніше, можливо, уві сні. Воно було гарне й затишне і пахло теплим молоком.
Уночі Кицьку мучив голод, і вона вийшла на пошуки їжі. Знайшла скоринку хліба й банку з-під консерви. Порожню. Але вона пахла рибою і, понюхавши бляшанку, Кицька відчула, що сили в неї прибуло. Коли вона збиралась шаснути в підвал, дорогу їй заступив Великий Білий Кіт з очима, як зорі.
– Завтра. Дім розвалять завтра, – мовив він.
– Але... але... – пробелькотіла Кицька. – Ти казав, що це буде через три дні.
– Ти змінила світ, – відказав Великий Білий Кіт.
Вона відразу зрозуміла, що він має на увазі.
– Я ненароком...
– Це несуттєво, – відказав Кіт. – Днем раніше чи пізніше. Рятуй своїх дітей. Один з них може стати Котячим Королем.
Кішці здалося, що той глузує з неї. Вона зашипіла:
– У мене троє дітей, і я нікому їх не віддам!
– Не шипи, будь ласка, – сказав Великий Білий Кіт. – Королями стають, а не народжуються. Тобі треба перебратися на той бік Ріки.