Одного разу Луцилієві приснилась сяйлива Золота гора, на якій був камінь. І той камінь придавив щось живе. І те живе плакало й хотіло звільнитись. Намагаючись скинути камінь, Луцилій розбудив Катуса, що спав у нього в ногах.
– Отак-от! – сказав Луцилій. А через якусь хвилю додав: – Час настав.
– Дай мені додивитись сон! – пробурчав невдоволено Катус.
У його сні теж була присутня Золота гора, а на ній камінь, що придавив щось живе, і якби Луцилій не хвицав ногами, усе могло би бути по-іншому. Тобто не бути. Але сон Катусові не вдалось додивитися, і він поплентався на кухню, де в мисочці мало бути молоко. Однак молока там не виявилося, очевидно, на кухню забігав той ненажерливий пес.
– От я й прожив у цьому домі два роки, і невже так буде далі? Мабуть, настав час змінити своє життя. Чи не піти мені для початку пошукати Золоту гору?
А Луцилій сидів тим часом на ліжку, прислухаючись до цокання годинника й міркував:
– Мабуть, я ніколи не стану старшим бібліотекарем. Скоро вже й сивина на скронях забіліє, як сніг на вершині гори, а я все ще молодший бібліотекар. Якщо я зараз не піду туди, куди мене кличе доля, то взагалі не піду нікуди. Сподіваюсь, Золота гора в Королівстві, а не в Серединному світі, чи, не дай, Боже, в Імперії.
Луцилій встав і зазирнув на полицю, де було повно географічних атласів усіх світів. Виявилося, що Золота гора є всюди, в усіх світах. Найвища – 3543 м, найнижча – 500 м над рівнем моря. У Королівстві теж була Золота гора, тільки там, де позначена висота, знаходилась чорнильна ляпка. Зрештою, чому б Луцилію мала снитись гора з іншого світу? Звісно, ця гора в Королівстві.
– Якщо не піду зараз, – бубонів Луцилій, – то вже не виберусь ніколи.
Для цього, щоб зважитись на щось ризиковане й небезпечне, треба мати мету. Досі такої мети в Луцилія не було. І він боявся, щоб з першими променями сонця вона не розтала.
Жодного туристського спорядження в Луцилія не було. Зрештою, навіщо якесь спорядження, коли догори лізти й без нього, либонь, важко. А до Золотої гори можна доїхати електричкою.
Луцилій знайшов чисту наволочку для подушки, поклав туди чисті шкарпетки, труси і футболку. Потім додав светр, бо на вершині гори завжди холодніше. А тоді пішов на кухню по припаси. Звісно, він не збирався брати з собою хворобливого котика. Залишить його на сусідів. А от Санчо доведеться взяти. Ніхто з сусідів не захоче опікуватись псом, який ще вчора на них гавкав з-за паркана.
На кухні Луцилій перечепився об кота і порожню миску, й механічно наповнив миску молоком.
– Дякую! – мовив Катус.
– Прошу!
Харчі у цьому домі були в основному для Санчо. Луцилій знайшов три бляшанки консервів, половину буханця хліба і напхав кишені карамельками. Тоді взув легкі черевики, вдягнув куртку, що по ідеї мала захищати від вітру, а на голову начепив панамку. Написав записку сусідам. Виходячи, він сказав голосом, що зрадливо затремтів:
– Бувай, друже. Гадаю, це не займе багато часу.
Кіт, що саме хлептав молоко, навіть не повів вухом. Луцилій заніс записку до дверей сусідів і покликав Санчо. Пес здивовано на нього глипнув, позіхнув і перевернувся на другий бік. Йому приснилась Золота гора, а на тій горі камінь. Під каменем лежить його господар Луцилій і благає про порятунок. Санчо вірив, що сни бувають віщі. І цей сон цілком міг виявитися саме таким. Він мусив його додивитись.
Ображений на пса Луцилій прямував нічною вулицею до вокзалу. Він стояв на пероні такий самотній, а в темряві шурхотіло осіннє листя, мигтіли тіні в світлі ліхтарів, і серце молодшого бібліотекаря щеміло. Щеміло...
Можливо, вам видасться дивним, але бідолашний Луцилій не знав розкладу потягів. Могло виявитися, що потяг вирушить аж через 5 чи 7 годин. І тоді, не дочекавшись, молодший бібліотекар повернеться до свого нудного життя, де нічого надзвичайного не відбувається.
Але не забуваймо, що Королівство – особливе місце, створене бажаннями людини, її мріями, а тому дає шанс кожному – стати кимось. Кимось іншим, не таким, як усі.
Із нізвідки з’явився потяг, з трьома вагонами, схожий на той, яким колись їхав утікач з Імперії, книгоноша Орест, і супроводжували його коти Королівства. Сівши у другий вагон, Луцилій примусив себе думати про Золоту гору, а не про дім, в якому прожив ціле життя, не про котика, якого колись вибрав з цілого виводка тому, що той був найменший і найслабший, не про пса Санчо, що одного разу прийшов до нього, такий сумний і страшенно втомлений, і не про бібліотеку, бо коли там є старший бібліотекар, без молодшого можна якийсь час обійтись... Здається, він задрімав, бо коли потяг раптом струсонуло, виявилось, що навпроти на лавці сидять Санчо і Катус, і пильно його розглядають.