– Ви що тут робите?!
Кіт з псом дивились на нього з осудом. Вони застрибнули в потяг в останній момент. Луцилій почувався вельми незручно.
– Ви хоч знаєте, куди я їду? Я навіть не певен, чи цей потяг їде в потрібному напрямку
Мовчання.
Луцилій почухав носа.
– Я ж би все одно повернувся через кілька днів, ну, через тиждень. Мені це потрібно. Я хочу цього!
Оце кіт з собакою розуміли хочу і мені потрібно. Це було, так би мовити, фундаментом їхньої філософії. Я хочу, отже, це потрібно. Але вони розуміли, що це не може бути фундаментом людської філософії, у чому й полягає принципова різниця між котом і людиною, собакою і людиною.
Кіт примружив очі й процитував:
– Ми відповідаємо за тих, кого приручили до себе.
Луцилій опустив очі. Санчо уточнив:
– Ми не могли тебе відпустити самого, навіть якщо нам не по дорозі.
– Завжди можна звернути і піти до Золотої гори, – заявив кіт.
– Схоже на те, що в нас одна мета, – зрадів Луцилій. – Розумієте, мені приснився сон...
– Камінь! – загарчав Санчо. – Небезпека!
– Камінь треба зрушити з місця, – діловито мовив Катус. – Один не впорається.
– Дивина! – розвів руками Луцилій. – Нам приснився один і той самий сон. От тільки я не певен, чи потяг їде в потрібному напрямку. Сонце ще не зійшло.
– Куди б він не їхав, все одно кудись приїде!
Катус спробував посміхнутися, як Чеширський кіт, але за першим разом у нього не вийшло. І за другим, до речі, теж. Щоб приховати збентеження, він вирішив поспати. Все одно за вікном темрява.
Вагон гойдався, часом смикався, а коли потяг зупинився, надворі вже розвиднилось. Луцилій прокинувся, визирнув у вікно й побачив просто перед собою вивіску на будиночку залізничної станції:
– Приїхали! – закричав він.
За кілька секунд товариство висипало з потяга на перон і завмерло. І поки тривало їхнє мовчання, потяг поїхав назад, так прудко, наче втікав.
– Де в біса тут гора? – врешті процідив Луцилій.
Довкола простягався степ, вкритий рідкою сухою травою, і єдиною окрасою пейзажу був обшарпаний станційний будиночок.
– Може, вона сховалась під землю? – припустив молодший бібліотекар. – Землетрус, абощо...
– Нема гори – нема небезпеки, – полегшено зітхнув пес.
– Ні деревця, ні кущика, – простогнав кіт.
– Давайте зайдемо в будинок, може, там хтось є! – запропонував Луцилій.
Однак у будинку нікого не було й не могло бути. Вибиті шибки, товстий шар пилюки та сміття, поламані лавки. Звісно, то не було Королівство. У Королівстві всі станції чистенькі й доглянуті, в оточенні дерев та квітів.
– Може б ти, Катусе, виліз на он той стовп і подивився, може, десь на обрії видніються гори. А ні – то підемо по колії назад. Бо ми тут пропадемо, – сказав Луцилій.
Кіт і пес визнали, що він має рацію. Зрештою, мети вони досягнули. Це місце називається Золота Гора. Правда, втіхи від цього небагато, ну що ж, бува й таке. Треба ж іще додому повернутись без втрат. Може, по дорозі трапиться щось цікаве. Катус поліз на струхлявілий стовп, шо загрозливо похитувався. Згори усе виглядало ще більш непривабливим через дірявий дах на будинку станції. Ну, і степ без краю.
Але дещо Катус все-таки побачив...
У їхній бік хтось прямував. Людина.
Втішений кіт зліз, щоб сповістити цю новину.
– Підемо назустріч, – мовив Луцилій. Спитаємо що та як. Не міг нам просто так усім трьом приснитися один і той же сон!
Недоліком людей з Королівства було те, що вони не боялися чужинців і були занадто довірливі. Крутиголовці тоді ще не зазіхали на Королівство, часи були спокійні і, якщо казати чесно, нудні. Не довго думаючи, мандрівники пішли в той бік на зустріч з незнайомцем, що наразі був для них єдиним джерелом інформації. Невдовзі й Луцилій зумів вгледіти темну постать попереду. Окуляри він забув удома.
– Що це таке в нього на плечі? – спитав Катус, який сидів на плечі в Луцилія.
– Це коса, – відповів безтурботно пес. – Я знаю, бо жив колись на селі. Це чоловік з косою.
Луцилій пополотнів:
– З косою?! Боже ж ти мій, ми з вами йдемо назустріч смерті!
– Що-що?
– Ми йдемо назустріч смерті!
Всі зупинились. Санчо помахав хвостом, щоб приховати збентеження. Чоловіків з косою він бачив не раз, і жаху в нього вони не викликали.
– Якщо тобі так дуже страшно, господарю, – мовив він, – то я погавкаю.