– Ти не розумієш! – засичав Луцилій. – Нам не можна туди йти! От не думав я, що сьогодні зустрінусь зі смертю.
Чоловік з косою раптом спинився як укопаний, помітивши, що назустріч йому хтось іде. Він не був з Королівства, а тому кинувся навтьоки.
Луцилій похитав головою:
– Перший раз бачу, щоб смерть втікала. Хлопці, вона нас боїться!!!
– Вона – це жінка? – здивувався Санчо. – Я бачу чоловіка.
– Хіба не все одно? – відмахнувся Луцилій. – Він, вона... Оце так пригода! Ти куди, Санчо? Ану стій!
Але пса вже охопив мисливський азарт, дуже він любив бавитися в доганячки. А бідолашний чоловік кинув косу, щоб легше було бігти. Санчо взагалі навіть про людське око не слухав Луцилія, через той намагався з ним на людях не з’являтись. Якщо ти не годен дати ладу в своєму домі, хіба можна такому довірити посаду старшого бібліотекаря?
І раптом Санчо зник разом з тим чоловіком, це навіть Луцилій побачив. Він спитав Катуса:
– Як ти гадаєш, нам треба піти за ними?
Кіт потягнувся у нього на плечі.
– Тільки не біжи, бо душу з мене витрясеш. У тебе кістляві плечі.
– Ой! – тихо зойкнув Луцилій, скривившись від болю. І, перевівши подих, додав: – Не думаю, щоб це була Смерть. Вона жіночої статі. Протилежне суперечило б традиції.
Кіт на таку розумну мову нічого не відповів. Він вважав, що Луцилій просто панікує.
Через кілька хвилин вони побачили видолинок, власне, цілу долину, де стояло зо два десятки замурзаних хатин. Ні чоловіка, ні Санчо ніде не було видно.
«Це село», – подумав Луцилій.
А де село, там гостинність. Мабуть, Санчо вже користується цією гостинністю.
І ось у цьому селі, що належало до Граничного світу, куди б Луцилій нізащо не подався, якби уважніше роздивлявся карту, наші мандрівники здійснили подвиги. Не можна стверджувати, що ці подвиги докорінно змінили світ, тобто поліпшили або ж, навпаки, зіпсували. Бо спасіння – це клопіт тих, хто потопає, а не тих, хто спостерігає за потопання. Утім, мешканцям села Золота Гора не загрожував потоп. Радше навпаки – їм загрожувало безводдя. Не вистачало води, щоб удосталь напоїти цю суху тверду землю. Сюди ніколи не прийдуть перелітки-садівники сіяти трави й квіти, садити дерева. Правда, на берегах крихітної річечки, що міліла з кожним оком, росли ще дерева. А решту дерев, цілий ліс мешканці просто вирубали собі на хати й паливо. На те й вони люди, щоб спочатку робити, а потім думати. У котів та собак усе по-іншому. (Ти так впевнений у цьому, Маркусе? Я маю на увазі: спершу робити, а потім вже думати. (А.М.)
Зв’язок між деревами й водою очевидний. Вітри здували сніг і родючий ґрунт, мороз нищив беззахисні посіви, вода випаровувалась і таке інше. Тому й село було таке бідне й розхристане.
Сільські мешканці одразу впізнали в Луцилієві мандрівного філософа. Тому що багато років тому до них приходив один чоловік, з котом і собакою. А от що він говорив, ніхто вже не пам’ятав. Правду кажучи, молодший бібліотекар не був тим, хто потрібен мешканцям Золотої Гори, бо нічого не тямив у сільському господарстві. Він попросив відразу, щоб йому показали бібліотеку, наче то було в Королівстві чи хоча б у Серединному світі, де ще подекуди збереглись бібліотеки, принаймні, так вони себе називають. Бо справжні бібліотеки все-таки у Королівстві: там кожна книжка знає своє місце і звикла до доторків людських рук. Вас, напевно, цікавить, як прийняли в цьому глухому селі цю дивну компанію? Нормально прийняли. По-перше, Луцилій виглядав на іноземця, по-друге Санчо мимоволі викликав повагу своїми габаритами і гучним голосом, а по-третє...
Найбільше поваги викликав Катус. Бо в селі не було жодного кота й миші не давали проходу. Та ще й розплодились від такого добра злидники. Дарма, що Катус був невеликий і худенький, усе це компенсувалось хоробрим серцем. Та й з природними інстинктами в нього було все гаразд. Він негайно взявся до діла і почав свою героїчну ходу від хати до хати. Його тільки дивувало, що в селі немає жодного кота. Утім, це було йому на руку, себто на лапу. Не треба було ні з ким знайомитися. Як правило, знайомства на чужій території закінчуються бійкою. Але відсутність котів пояснювалася тим, що коти не вживаються зі злидниками, як вода не вживається з вогнем.
Сім днів і сім ночей тривала битва маленького котика з полчищами мишей, а коли вона закінчилась, усі побачили, як підріс Катус. Бо ж він був ще в тому віці, коли коти ростуть. Селяни мріяли, що чудовий котик залишиться з ними, але про це не могло бути й мови. Катус прийшов сюди, щоб виконати свою місію. А коли виконаєш свою місію, то мусиш повернутися додому.