Луцилій з Санчо теж здійснили подвиги, хоча й не такі помітні, як війна Катуса з мишами. Луцілій отримав відповідь на питання, чому в селі немає бібліотеки: бо люди не вміють читати. Ніхто. Неймовірно! Школа покинула жителів Золотої Гори так само, як вода. Колись тут була школа, але вчитель помандрував у світи. Один дідусь прошамотів, що десь має бути книжка. Він її бачив якось у дитинстві. Батько показував і казав, що то КНИГА. Але напевно, її давно з’їли миші.
– Знаєш, що, – сказав Санчо, якому набридло ганяти по селі курей і гавкати на горобців, – я міг би винюхати цю книжку. Запах паперу ні з чим не переплутаєш.
– Ти певен? – пожвавішав Луцилій.
– Пообіцяй, що якщо я її знайду, твоє серце заспокоїться, і ми повернемось додому!
– Звісно, моє серце заспокоїться, – мовив Луцилій. – Якщо книжка одна, то вона мусить бути особливою. Вона зможе навчити чогось цих бідолашних людей. Кожна книжка здатна чогось навчити.
І вони розпочали пошуки. Санчо оточували найрізноманітніші запахи, однак на горищах, в пивницях і в коморах він не почув запаху книги.
– Якщо вона не на землі, то під землею, – подумав Санчо й заходився рити канави, а Луцилій йому допомагати. Дуже марудна справа і довга. До того ж важко було пояснити це селянам. Зрештою, ті здогадались, що дивакуватий іноземець та його величезний собацюра шукають скарб, і тихенько підсміювались над ними.
– Слухай, – мовив Луцилій, падаючи на купу рудої глини, – якщо книжку закопали, то не просто так. Вона має бути в чомусь запакована. Наприклад, в залізній скрині. Ти ж бо знаєш, що книжка – скарб людської душі.
– Не знаю! – буркнув захеканий Санчо. – Чому ти не казав мені шукати запах заліза?
І дійсно, невдовзі біля струхлявілого пенька пес відчув запах іржавого заліза. Позичивши в селян заступа, Луцилій викопав велику бляшанку, в якій під накривкою зберігалась загорнута в ганчір’я книжка, стара-престара. То була дитяча читанка, і спершу Луцилій відчув розчарування, бо вже виріс з того віку, коли читають подібні книжки. Утім, в читанках часто пишуть про корисні речі. Наприклад, як садити дерева або звідки береться дощ. А наприкінці на чистій сторінці була карта села і позначені хрестиком місця. Тепер уже й селяни зацікавились книжкою, й вирушили назирці за Луцилієм та Санчо, які вирішили обстежити місця, позначені на карті.
Санчо зупинився на першому такому місці, пошкріб лапою землю, приклав вухо.
– Вода – сказав він розчаровано. – Усього-на всього вода.
– Усього-на-всього! – закричали селяни. – Ми гинемо без води! Скоро вона геть щезне, і нам доведеться покинути свої домівки й піти світ за очі!
Вони почали копати і викопали приховане джерельце. Якщо прокласти дорогу тому джерельцю, воно потече до річки і там стане більше води. Отже, хрестики позначали забуті джерела, що сховались під землю.
– Я ж казав, що книжка особлива! – всміхався Луцилій. задоволено
– То ми можемо вертатись?
– Мені здається, що треба навчити їх читати. Якось негоже залишати людей неписьменними, як ти гадаєш, Санчо?
За сім днів молодший бібліотекар навчив читати трьох хлопчиків і чотирьох дівчаток – усіх, що були в селі, а ті пообіцяли навчити всіх охочих. У книжці були слова, що найкраще пасувати до цієї ситуації: «Замість того, щоб дати людині хліб, краще навчити її якогось ремесла. Тоді у неї кожен день буде на столі їжа.»
– Знання – це сила, – мовив пес Санчо, у якого від земляних робіт м’язи зробились просто сталеві.
Мандрівників проводжало усе село, і їм довелось на прощальному бенкеті виголосити промови.
Луцилій сказав:
– Якщо не допоможете собі самі, ніхто вам не допоможе.
А Катус сказав:
– Де багато мишей, там багато злидників.
А оскільки Санчо вже сказав своє слово раніше, то просто запитав:
– А чому ця місцевість називається Золота Гора?
– Кажуть, один чоловік знайшов тут цілу гору золота, – відповіли селяни.
– І де ж ця гора золота?
Селяни похнюпились. Їм було соромно зізнатись, що гора золота не принесла їм користі.
Над’їхав потяг, і Катус, Луцилій та Санчо сіли в пер-ший вагон. Бо в другому вони вже їхали.
Кіт, який виріс
Жило собі у Серединному світі кошеня, пухнасте, сіре з білим, із зеленими очима, одне слово, дуже гарне. І потрапило воно просто від мами у великий багатий дім. Таке було його котяче щастя. Усі носили його на руках, не лише діти, а й господарі. Купали, розчісували, догоджали. Але одного дня все змінилось. Ні, не те, що ви думаєте. Просто кошеня випадково забрело до кімнати, де жив Папуга. Великий білий птах. Дуже говіркий.