У парку не світився жоден ліхтар. Від деяких залишились самі стовпи, а в інших було розбите скло. Ні, не тут. Хлопець ступив у густу тінь. З того боку, де був його будинок, почулися постріли. Довжелезний потяг, можливо, врятував йому життя, адже за десять хвилин він не встиг би добігти до сховища. Краще лишатися тут і залізти на дерево. Правда, раніше Орест ніколи не лазив по деревах. Якось не було нагоди. Добре, що той чоловік, котрий дав йому книжку, пішов не в той бік. До сховища №36 було зовсім близько.
Раптом Орест почув шум мотоциклів, що наближались до парку. Пальці намацали заглибину в корі дерева, а звідти можна було дотягнутися до першої гілки. Дерево було занадто товсте, щоб охопити його руками, проте, чіпляючись за складки кори, він таки виліз. Липа, здогадався він, і вдихнув запах молодого листя. Хлопець піднявся вище сів на гілку верхи. На алеї з’явилось кілька мотоциклів. Ліхтарики нишпорили по траві. Орест підтягнувся і заповз у найбільшу тінь. Тільки б якась пташина не наробила галасу, коли він потривожить її гніздо. Мотоциклісти погасили фари й ліхтарики біля його дерева.
– Кажеш, їх було двоє?
– Еге ж, може, їх уже пристрелили.
– Як так далі піде, вони пролізуть і в наші сховища! – і котрийсь брутально вилаявся. – Треба ще тут перевірити.
– Досить з нас! Ти що, думаєш, вони на дерева сховались?
– Звісно, ні. Якого дідька їм туди лізти? Щоб упасти? Десь у ямі чи в дірі сидять. На північному схилі є такі.
Знову спалахнули фари, й мотоцикли покотились туди, куди, здається, пішов незнайомець. Хлопець проковтнув клубок, що підкотився до горла. Коли так, то він нізащо не злізе з цього дерева. Він зручніше вмостився й обперся спиною об стовбур. Страх не відпускав, міцно стискав серце. Листя тихо шелестіло й між ним мерехтіли зірки. Шкода, що не можна читати при такому світлі. Він витяг книжку, яка вже встигла змінити його життя, щоб знову зазнати неповторне відчуття доторку до чудового, ледь шорсткуватого білого паперу. І раптом перед очима зблиснуло світло, ніби до книжки злетілись маленькі світлячки. Але то не були світлячки, які мешкають в старих садах із завжди вологою землею – і в Королівстві, і в Серединному світі, і в Імперії. А книжкові гноми з крихітними ліхтариками вишикувались на чистому полі, через що стало видно, як при настільній лампі. Надто дивно, щоб скидалося на правду, і Орест спершу подумав, ніби він спить. І почав читати перше оповідання з книжки, що називалась «Мандрівка на Схід».
«Оповідають, ніби китайський поет Хань Фук замолоду був одержимий дивовижною спрагою пізнати все й досягнути вершин майстерності в усьому, що бодай яким-небудь чином пов’язане з поезією. У той час він ще жив у себе на батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений з дівчиною із гарної родини...»
Чи знаєш ти, ласкавий читачу, яка то радість описувати світ звуками, барвами і словами, як солодко завмирає серце, і цілий світ спостерігає за тобою: ану ж ти подаруєш йому щось гарне. Так дитина дивиться, коли дорослий виймає з торбини подарунок для неї. Може, він не дуже дорогий, зате це дарунок від серця.
9
У королівській родині вже триста років існував звичай запрошувати на вечерю кожної третьої п’ятниці місяця когось із громадян. У кабінеті короля була товстелезна книга з іменами й адресами, і той з родини, чия надходила черга, розгортав її навмання, із заплющеними очима тицяючи пальцем в яке-небудь прізвище. Оскільки книга була незвичайна, то нею опікувалися книжкові гноми, тому й вибір завжди йшов на користь як гостеві, так і Королівству. Таким чином, кожен мешканець Королівства, навіть дитина, мав шанс потрапити на цю особливу гостину. Він прибував сам або його привозила зелена карета з гербом. Його приймали як шанованого гостя, але без урочистостей: щиро і скромно.
У вівторок Люцина зателефонувала пану Меркурієві Бібльосу, однак на дзвінок ніхто не відповів. Ні через три години, ні ввечері. Вона зателефонувала ще вранці, коли всі люди мали би бути вдома. Те саме. Врешті дівчина звернулася до поштивого церемоніймейстера, котрий завжди, коли її бачив, посміхався. А цей чоловік не посміхався ні до кого.
– Мені це не подобається, – просто з мосту заявила принцеса. – Може, щось сталося, і цей пан Бібльос лежить непритомний. Може, він впав зі стільця, коли вішав фіранку?