Вони літали довкола й мені ставало тепліше. Коли довкола тебе стільки сонячного світла, то мусить потеплішати. Перелітки не розмовляли зі мною так, як з принцом Серпнем і королем котів Сиволапом. Вони мовчали і вигляд у них був дуже стурбований. Я зрозуміла, що мені треба негайно звідси йти, якщо я хочу потрапити до Королівства.
Перелітки полетіли на схід. Власне, вони летіли, а я йшла в золотистому сяйві. Вони мене супроводжували.
Дат я вже не пам’ятаю, тому й не пишу.
Я бачила, як перелітки садять дерева! Бо дерева садять не лише навесні, але й восени. Насіння світиться, зразу видно, що то чарівне насіння. Я дивилась, як вони копають землю маленькими заступами, як загортають землю. Коли перелітки на землі, вони стають непрозорими й крильця у них зникають.
Місця тут досить сумні: степ, помережаний ярами, трава вже побита інеєм. Я б теж посадила тут дерево, але досить того, що перелітки допустили мене спостерігати за своєю роботою. Я розумію, що то велика честь для мене.
Як я хочу побачити Королівський ліс!
Переліток більше немає, але я знаю, куди мені йти. Гномики повилазили на книжку й нетерпляче підстрибують, показуючи якусь темну пляму на обрії. А вночі шаруділи й шепотіли, заважаючи мені спати.
Не знаю, що трапилось, але їсти мені не хочеться і я дуже бадьоро почуваюся. Перелітки залишили після себе багато сонячного світла. Я знайшла річечку й випрала свою брудну одежу й сама викупалась. Треба прийти до Королівства чистою й охайною, аякже?
Побачила тигра, який гасав по полі, ловлячи мишей. Але ж він величезний, той Тигрисик! Я сховалась за кущиком ялівцю, бо якось стало не по собі. Я дивилась на замок, що виріс із темної плями на обрії, й плакала. Від радості. Я читала про це в книжках, тобто про те, що можна плакати не лише від образи й болю, а й від радості, що все важке й непотрібне уже позаду.
Королівство взимку
Навіть у Королівстві бувають зими – час, який кожен намагається провести в теплі. Сам вигляд землі, що спить, вкрившись сніговою ковдрою, мимоволі викликає позіх. Садівники тільки й мають до роботи, що пильнувати, аби дерева були добре вкриті, й струшувати гілки, обважнілі від снігу. Онисьо, який трохи відійшов від політики, позаяк загроза для Королівства минула, доглядав садок, посаджений ще його батьком. Однак досі ніколи сад не був його основним заняттям і захопленням. Онисьо пояснював своє навернення до садівництва старістю і втомою. Але радше за все це було здійсненням його давнього бажання попрацювати коло землі. Восени він посадив кілька дерев: дві вишні, яблуню й абрикосу й тепер переживав, чи вони приймуться.
Того дня він струшував сніг, якого нападало незвично багато. На одному дереві висіла годівниця для птахів, яку він наповнював двічі на день: зранку й після обіду.
Песик Серденько сидів на порозі й спостерігав, як Онисьо просуває важкими черевиками стежку. Сам він не наважувався брьохатися в снігу, що вкрив би його з головою. Отож, Серденько перший помітив чорно-білого кота Фелікса, що перестрибнув хвіртку, і здивувався: що ж таке привело Його високість до їхньої скромної господи. А Фелікс уже долав великими стрибками засипану снігом стежку. Онисьо ще не встиг прочистити стежку, та й не сподівався, правду казати, гостей.
Кіт привітався з Серденьком, торкнувшись носом чорного собачого носа, і сів поруч, спостерігаючи, як Онисьо порядкує в садку. Сніг був легкий і в повітрі літала снігова курява. А Фелікс нетерпляче переступав з лапки на лапку, чекаючи поки Онисьо його помітить. Чекав і Серденько, якому хотілось до теплої хати. На високій черешні в кутку саду чекали пташки, коли годівниця знову наповниться, щоб попоїсти й повернутись під теплу стріху, ближче до комина. Онисьо наче й не помічав, що на нього чекає стільки люду. Звісно, коти чудові гіпнотизери, але Фелікс не хотів зараз користуватись чарами своїх зелених очей. Тим більше, що старий порався коло дерев, які останнім часом викликали в кота пильний інтерес. Але про це згодом.
Онисьо повернувся з саду з розчервонілими від морозу щоками й радо привітав (хіба могло бути по-іншому!) Фелікса, що мешкав тепер у покоях королеви Олімпії.