Проте через розвиток ситуації в середині царської держави реалізовувати свої погрози щодо Росії, як і особливо сподіватись на участь російського царя в елекційних змаганнях в Речі Посполитій, Хмельницькому не довелося. Ще 1 червня 1648 р. в Москві вибухнуло народне повстання. Приводом до нього стало введення оточенням молодого російського царя нового, вищого податку на сіль, прибутки від чого планували отримати царський фаворит Борис Морозов і його помічники. Розлючений здирством царського оточення натовп москвичів перегородив Олексію Михайловичу дорогу, коли той повертався із Троїце-Сергієвого монастиря до Кремля, намагаючись передати петицію з вимогою покарати винних у зловживаннях влади. Проте царська охорона відтіснила натовп демонстрантів, і тим довелось уже наступного дня знову повторити свій демарш, але діяти при цьому більш рішуче. Окремим сміливцям вдалося навіть схопити за вуздечку коня, на якому їхав Олексій Михайлович, і таки змусити царських бояр прийняти чолобитну царських підданих. Утім, її тут же було порвано й кинуто в натовп, а цар тим часом сховався за мурами Кремля. Це так роз'ятрило натовп, що він відтіснив царську охорону й вдерся на кремлівське подвір'я. Після того як стрілецькі полки відмовилися виконувати наказ про придушення виступу, цареві більше нічого не залишалося, як піти на поступки повсталим. На розправу натовпу було видано найближчих підручних Морозова — Плещеєва і Траханіотова, з іменами яких пов'язували найбільші безчинства.
У контексті ж українських справ важливим було те, що хвилювання не обмежилися лише однією столицею. Вони хвилею прокотилися царською державою, причому найбільш масовими стали виступи, що спалахнули на південних окраїнах, що безпосередньо межували з українськими землями. З одного боку, це могло бути свідченням впливу українських подій на посилення антисоціальних настроїв у Російській державі, а з іншого — убезпечувало Хмельницького та його військо від втручання царських військ у їхню війну з коронними жовнірами та шляхтою.
У виборі найменшого зла.
Пошук Військом Запорозьким претендента на «короля руського»
Коли Богдан Хмельницький, знявши облогу Львова, наближався до Замостя, у Варшаві якраз добігала кінця боротьба за вакантний після смерті Владислава IV королівський трон. На той час у боротьбі за корону найбільш реальними кандидатами виступали молодші брати померлого короля — Ян Казимир і Кароль Фердинанд. Причому на осінь 1648 р. вони мали майже однакову підтримку в шляхетському середовищі. Різнилися лише їхні долі, як, власне, і політичні вподобання й устремління виборців, котрі підтримували кожного з братів.
Старшим з-посеред них був Ян Казимир, який з'явився на світ 1609 р. й таким чином став останнім королевичем, народженим у Кракові, у замку на Вавелі, оскільки після цього королівський двір переїхав до нової столиці — Варшави. Подорослішавши, королевич відверто демонстрував свою зневагу політичним справам і зі значно більшим заповзяттям цікавився військовою справою. Повною мірою талант Яна Казимира як полководця виявився під час Смоленської війни 1632—1633 рр. По завершенні війни з Російською державою королевич спробував воєнного щастя на полях Тридцятирічної війни, де воював проти Швеції як командир полку кірасирів в складі армії австрійських Габсбургів. Погодившись на запропоновану імператором посаду віце-короля Португалії, королевич попрямував до Іспанії, але дорогою за наказом французького кардинала Рішельє був заарештований і за звинуваченнями в шпигунстві в травні 1638 р. кинутий до в'язниці, де перебував наступних два роки свого життя.
Отримавши завдяки тиску варшавського двору звільнення, Ян Казимир виїхав до Італії, де, незважаючи на заборону Владислава IV, вступив до ордену єзуїтів. Утім, уже за два роки, розчарувавшись у діяльності останніх, припинив своє членство в ордені. У травні 1646 р. в житті Яна Казимира стався черговий кардинальний поворот: Папа Римський Інокентій X, попри відсутність належних підстав, висвятив його на кардинала. Проте за деякий час королевич спровокував конфлікт з Римською курією, проголосивши себе прибічником Франції й особисто кардинала Мазаріні та перевдягнувшись у військовий стрій, зі шпагою при боці, прибув до Польщі. Коли ж наступного року помер малолітній син короля Владислава IV, Яна Казимира було проголошено офіційним спадкоємцем старшого брата на дідичний королівський трон у Швеції (Владислав Ваза номінально залишався шведським королем, хоч правив шведським королівством інший монарх), а також — ймовірним кандидатом на виборну корону польську. Після цього Ян Казимир склав перед Інокентієм X кардинальський сан.
Кароль Фердинанд був молодший від Яна Казимира на чотири роки. Завдяки підтримці імператора Священної Римської імперії Фердинанд II Габсбург 3 травня 1625 р. був номінований на кардинала ординаційного Вроцлавського у віці... 12 років. Попри очевидні порушення канонічного права в жовтні того ж року отримав підтвердження своїй номінації від Папи Римського Урбана VIII. За роки королювання батька, а згодом і старшого брата, як і Ян Казимир, мало цікавився політикою, не прагнув до здобуття світських титулів і посад. Так само не надто переймався й справами управління біскупством, передоручивши це заняття іншим особам.
Погодившись по смерті Владислава IV висунути свою кандидатуру на королівські вибори, Фердинанд в основу своєї політичної програми поклав засади політики жорсткої руки. Особливо це стосується справи погамування козацького повстання, що вирувало в Україні. Завдяки цьому отримав підтримку з боку князя Яреми Вишневецького та шляхти, що в результаті козацького виступу втратила свої маєтності в Україні. Мав за собою також підтримку двох третин сенаторів Речі Посполитої та більшості римо-католицьких біскупів. Натомість проти його кандидатури рішуче виступали протестанти, які небезпідставно побоювались посилення контрреформаційних заходів у державі в разі сходження на трон Кароля Фердинанда Вази. Лідери литовських кальвіністів князі Януш і Богуслав Радзивілли навіть погрожували розірванням унії, проголошеної 1569 р. в Любліні, якщо шляхта проголосує за кандидатуру молодшого з Ваз.
Обидва з молодших синів Зиґмунда III мали приблизно однакову підтримку в Речі Посполитій. І за такої ситуації чи не вирішальним став голос Богдана Хмельницького, котрий висловився на користь Яна Казимира. Чим керувався Богдан у своєму виборі? Насамперед за спиною Яна Казимира стояв коронний канцлер Єжи Оссолінський, котрий перед тим зарекомендував себе прибічником політичного розв'язання конфлікту з українським козацтвом. Кандидатуру ж Кароля Фердинанда, як уже зазначалося, підтримувала «партія війни», очолювана князями Вишневецьким і Заславським. Крім того, молодший брат перебував під впливом єзуїтів, і від нього навряд чи можна було сподіватися проведення виваженої політики щодо вирішення релігійної проблеми.
За таких обставин 5 листопада 1648 р., тобто одночасно з початком облоги Замостя, Хмельницький виряджає до Варшави посольство на елекційний сейм з листами до Яна Казимира та сенаторів із загалом доволі скромними політичними вимогами. Вони, зокрема, обумовлювали гарантування королем і Річчю Посполитою відновлення козацьких прав і привілеїв, ліквідованих «Ординацією» 1638 р. Крім того, виділення козацтву території, що мала перебувати під його безпосереднім управлінням, поза контролем старостинської адміністрації та за умови повного виведення звідти кварцяних військ, надання дозволу на організації морських виправ козацтва, а також зрівняння козаків у правах зі шляхтою щодо повного самоврядування та непідлеглості владі коронних гетьманів, а лишень одного короля.
Зважаючи на той акомпанемент, який супроводжував похід Хмельницького на чолі потужної армії під Замостя, не почути його слова при обранні нового короля було практично неможливо. Отож, 17 листопада Яна Казимира було проголошено новим королем.