На роки війни випадає і так зване полоніння льоду в південних полках Гетьманату, коли за наказом головнокомандувача російської армії Б. К. фон Мініха щорічно взимку мобілізовувалася величезна кількість людей з числа селян і міщан, яких примушували рубати кригу на Дніпрі, щоб перешкодити переправі татар. Таке прорубування ополонок було неймовірно тяжкою роботою, а до того ж безглуздою. Адже з посиленням морозів місце, розчищене від криги, знову швидко замерзало.
Лише перенесення російським командуванням бойових операцій на землі Молдавії наступного року та завдані там турецьким військам поразки принесли Росії перевагу над противником. Так, розбивши 17 серпня 1739 р. неподалік Хотина 90-тисячну турецьку армію під командою сераскира Велі-паші, російські війська майже без опору оволоділи Хотинською фортецею, а 1 вересня — вступили до Ясс. Активну участь у кампанії брали українські козаки. Зокрема, своєю доблестю уславились козаки Миргородського полку, очолюваного полковником Василем Капністом. За наказом російського командування Капніст здійснив глибокий рейд по ворожих тилах, імітуючи підготовку до переправи головних сил у напрямку Бендер. Спроби кримського хана, котрий вирядив проти Миргородського полку досить великі сили, перехопити Капніста успіху не принесли. А ось користь від цього рейду для головних сил армії Мініха, котрим вдалося безперешкодно форсувати Буг, була значною.
Успіхи російсько-українських військ стурбували керівництво Австрії, яке 12 вересня уклало сепаратний мирний договір з Туреччиною. Після цього Росії більше нічого не залишалося, як 29 вересня 1739 р. підписати з турецьким урядом Белградський мирний договір. Договір, що став ганьбою для російської сторони. У відповідності з ним Росія по суті поверталася до своїх попередніх рубежів. За умовами договору, до Росії відходило лише місто Азов (Азовські укріплення Туреччина мала право знищити), а також за нею визнавалися права на землі, що споконвічно перебували у віданні запорозьких козаків.
Людські ж втрати й матеріальні збитки від війни були колосальними. Так, лише російська армія втратила в ході війни понад 100 тисяч солдат. Лівобережна Україна, що впродовж усієї війни була найближчим тилом російської армії, зазнала збитків на колосальну як на ті часи суму — 12 млн рублів. Величезними були матеріальні збитки від постою на українських землях 75 російських полків, з яких 23 були кінними. Крім їхнього утримання, з українського населення було стягнуто провіанту та фуражу на суму понад 170 тисяч рублів, які так і не було повернуто. Ще близько 150 тисяч рублів втратила Гетьманщина від реквізицій на потреби російської армії коней і волів. До стройової та обозної служби за роки війни російським командуванням було залучено 157 тисяч козаків та 205 тисяч селян, із яких близько 34 тисяч загинуло. Війна вкрай негативно позначалася на господарському розвитку України, підірвавши її матеріальні сили та занедбавши сільськогосподарське виробництво. Саме в ту пору українці вилили свій жаль за втраченим у ході реквізицій російською армією майном словами пісні:
Пастух, президент Академії наук, гетьман, граф і камергер. Неймовірна гра долі Кирила Розума
Після того як на початку 1740-х рр. на російський трон сходить Єлизавета Петрівна, урядовий курс щодо українських справ помітно лібералізується й це відбивається як на статусі автономії, так і становищі українського населення. Завдячуючи прихильності Єлизавети до вихідця з України, відомого в російській історії як фаворит імператриці та її таємний чоловік граф Олексій Розумовський, донька Петра І щиро захоплювалась усім українським: народним характером, традиціями, співами тощо. Ще більше її симпатії зросли після подорожі 1744 р. до Глухова, Козельця, Києва та поклоніння Печерським святиням. Українська старшина й народ радо вітали її приїзд й неодноразово висловлювалися за те, аби відновити давні права і вольності. Восени 1746 р. Єлизавета повідомляє про свій намір реставрувати в Україні гетьманську форму правління. Указ з цього приводу імператрицею було підписано 5 травня 1747 р., а урочиста церемонія гетьманських виборів, на яких булава цілком прогнозовано потрапила до рук брата фаворита імператриці Кирила Розумовського, відбулася 22 лютого 1750 р.
Офіційний титул гетьмана Лівобережної України в 1750— 1764 рр., відомого державного і політичного діяча козацької України та Російської імперії, президента Російської (Петербурзької) академії науку 1746—1765 рр., графа і сенатора Російської імперії Кирила Розумовського (1728—1803) включав цілу купу гучних звань і почесних найменувань: «дійсний камергер, лейб-гвардії Ізмайловського полку полковник, обох російських імператорських орденів Святого Апостола Андрія і Олександра Невського, також польського ордену Білого Орла і голштинського Святої Анни кавалер» і тому подібне. Щоправда, у дитячі та юнацькі роки суспільний статус майбутнього українського правителя визначався значно скромніше — пастух батьківської та громадської череди на хуторі Лемеші (никі — село Козелецького району Чернігівської обл.). Але, завдячуючи карколомній кар'єрі старшого брата Олекси, котрий не лише зумів отримати шляхетне прізвище «Розумовський» (від народження брати носили козацьке — Розуми), стати графом і взяти таємний шлюб з донькою Петра І імператрицею Єлизаветою, Кирило не пройшов, а просто промайнув усі щаблі соціальної драбини Російської імперії.
Ставши несподівано для себе в шістнадцятилітньому віці графом, майбутній гетьман вирушив в освітню подорож Європою. Мандруючи під опікою ад'юнкта Петербурзької академії наук Григорія Теплова кращими європейськими науковими центрами (Берлін, Кенігсберг, Данциг), Розумовський здобув хоч і поверхову, але досить широку європейську освіту. І вже в травні 1746 р., маючи всього лише вісімнадцять літ від роду, Кирило, у котрому було «усмотрено особливою способность и приобретенную в науках искусность», очолив Академію наук. А кількома роками пізніше, на початку березня 1750 р., на Генеральній раді в Глухові з великою урочистістю та дотриманням належного традиційного церемоніалу двадцятидвохрічного Розумовського було заочно обрано на гетьманство. Імператриця Єлизавета Петрівна з цієї нагоди присвоїла йому черговий військовий чин генерал-фельдмаршала та в придворній церкві в Петербурзі вручила гетьманські клейноди.
Незважаючи на театральний бік організованого імператрицею лицедійства, Розумовський у політичному сенсі виявився не такою вже й безпомічною іграшкою в руках офіційного Петербурга, як на це сподівалося оточення Єлизавети Петрівни і, власне, як про це писало чимало російських та й вітчизняних істориків. У роки його гетьманування Україна, поза всяким сумнівом, переживала своє останнє у XVIII ст. політичне, господарське та культурне піднесення. Причому в спадок від свого попередника — «Правління гетьманського уряду» — гетьман отримав цілком розладнаний державний організм. Отож, уже перше уважне знайомство з українськими справами переконало Розумовського в необхідності проведення радикальних перетворень. Вихований при петербурзькому дворі й поєднаний родинними зв'язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, звичайно ж, гетьман бачив майбутнє України як частини Російської імперії. Але такої частини, де б і надалі шанувалися місцеві права та звичаї, а також були створені умови для господарського піднесення краю та культурного розквіту його народу.
Насамперед Розумовський взявся за проведення судової реформи. За задумом гетьмана, реформа була покликана не тільки створити струнку систему судових установ, але й забезпечити належний правопорядок. З цією метою універсалами 1760 і 1763 рр. скасував судові повноваження Генеральної військової канцелярії, передавши виняткові повноваження вищого апеляційного органу і вищого суду до Генерального військового суду. У кожному з десяти полків Гетьманату було створено станові шляхетські суди — земські, ґродські і підкоморські, діяльність яких регламентували відповідні положення Литовських Статутів.