Водночас істотних змін зазнала структура державного управління. Тут гетьману вдалося, хоч і на короткий час, перебрати на себе прерогативу призначення полковників — глав місцевих органів влади, яких з часів Петра І визначали в Петербурзі. Крім того, Розумовський відновлює практику регулярного скликання старшинських рад, на засідання яких виносяться найважливіші питання державного життя. Вносячи в політичне життя гетьманату елементи публічності, прозорості прийняття рішень, гетьман виношував плани поступового конституювання шляхетського сейму як станово-представницької установи Гетьманату. Прагнучи активізувати господарське життя, гетьман скасовує внутрішні мита й добивається дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Проаналізувавши збитки, що приносить краю надмірне поширення винокуріння, гетьманський уряд залишає право на реалізацію цього промислу лише за «владельцами і козаками, котрие свои грунти і лісниє угоддя імєют».
На увагу заслуговують і реформи Розумовського в царині освіти та культури. За усталеним звичаєм гетьман надавав передусім значну підтримку Києво-Могилянській академії. За часів його правління в 1752, 1763 і 1764 рр. розроблено інструкції, покликані осучаснити зміст навчального процесу в стінах академії. Однак зупинити інспіровану церковними ієрархами трансформацію Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад йому не поталанило, і гетьман дедалі більше проймався ідеєю створення в Україні нової, цілком світської системи освіти, яка б складалася з університетів і гімназій. 1760 р. з'являється проект заснування Батуринського університету, котрий мав повністю відповідати тогочасним європейським стандартам. Інший університет передбачалося відкрити на базі Києво-Могилянської академії, яка повинна була увійти до його складу на правах богословського факультету. З огляду на незадовільний стан книгодрукування в Україні, неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, а «где запотребно судишся і при гімназіях», друкарень для друкування книжок, як церковного, так і світського змісту.
Нарешті, неабиякий державотворчий зміст гетьман вкладав у розбудову гетьманської резиденції в Батурині. Тут, на мальовничому схилі річки Сейм, петербурзький архітектор, англієць за походженням, Чарлз Камерон на гетьманське замовлення збудував розкішний палац в стилі класицизму, а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування «національних строєній» були залучені також найвідоміші на той час у Російській імперії придворні майстри — Квасов, Аксамитов і Старцев. У Батурині гетьман зібрав одну з найкращих в російській імперії бібліотеку, слава про яку дійшла і до Європи. На посаді гетьманського бібліотекаря більше п'ятнадцяти літ служив виписаний з Франції фахівець. Переповідали, що Розумовський навіть виношував плани запросити на посаду завідувача бібліотеки відомого французького просвітителя Жан-Жака Руссо. Атмосфера національного піднесення сприяла пожвавленню інтересу до української історії, розгортанню творчого пошуку письменників і митців, зрештою сформувала цілу генерацію політиків й інтелектуалів.
«Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах».
Проекти ушляхетнення України
Намагання зробити з Батурина «маленький Петербург» логічно перегукувалося із заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Остання ж, відчуваючи підтримку гетьмана, восени 1763 р. скликає в Глухові старшинський з'їзд, маючи на меті законодавче закріплення й розширення автономії Гетьманату.
Наочне уявлення про те, як сприймала тогочасна українська еліта становище України в складі Російської імперії у середині XVIII ст., демонструє полемічний віршований твір «Разговор Великороссии с Малороссией», написаний сином козака Стародубського полку Семеном Дівовичем 1762 р. У поемі висувалася принципово важлива на той час ідея — Україна (Мала Росія) не ввійшла до Великої Росії як її складова частина, а, зберігаючи свої «вольності», і далі залишалася рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя як спільного монарха:
Результати гострих дебатів, що розгорнулися восени 1763 р. на з'їзді козацької старшини, було вміщено в двох петиціях, поданих на ім'я нової імператриці Катерини II. Одна з них, складена від імені гетьмана, старшини, шляхти, усього Війська Запорозького. та українського народу, наголошувала на добровільності українсько-російського об'єднання, яке базується на запевненнях російських монархів не лише дотримувати непорушно всі ті права і привілеї, що їх отримало козацтво від литовських князів і польських королів, а й значно розширяти їх. Відтак і порушувалося клопотання, аби імператриця своїм указом ствердила всі ці права, привілеї, вольності та звичаї. Конкретні ж пропозиції стосувались підтвердження прав на вільний вибір гетьмана, затвердження компетенції Генеральної ради, заснування університетів в Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні, а також про виведення російських військ з українських земель тощо. По суті, ішлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, зруйнованого Петром І.
У другій петиції порушувалось питання збереження гетьманської влади за династією Розумовських. Пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з його синів «достойнішого». Однак ідея щодо запровадження в Україні спадкової гетьманської влади була ініційована доволі незграбно й спричинила спротив частини української шляхти.
«Коли в Малоросії не буде гетьмана,
то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».
Ліквідація Гетьманату Катериною II
Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого абсолютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Отож і відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзьку владу. Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала Розумовського до Північної Пальміри для з'ясування обставин справи.
Незважаючи на те що український гетьман, залишаючись полковником Ізмайлівського полку, взяв активну участь у насильницькому поваленні Петра III та зведенні на трон Катерини II, наприкінці лютого 1764 р. Катерина змусила Розумовського підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й неможна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу». А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».
Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття XVIII ст. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. І відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного й культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.