Софі обернулась і уважно оглянула неф.
Попри тривогу, що охопила Ленґдона, коли він побачив цей напис, він вирішив, що зрештою це — гарна новина. Лі живий. Напрошувався ще й інший висновок.
— Вони теж не знають пароля, — прошепотів Ленґдон.
Софі кивнула. Інакше навіщо б вони виказували свою присутність?
— Можливо, вони запропонують звільнити Лі в обмін на пароль.
— Або ж це пастка.
Ленґдон похитав головою.
— Не думаю. Сад розташований за стінами абатства. Це людне місце. — Ленґдон якось побував у знаменитому саду абатства, де росли фруктові дерева й лікарські трави, що залишився від часів, коли монахи вирощували тут природні фармацевтичні засоби. / Тут росли найстаріші у Великій Британії фруктові дерева, і сад приваблював численних туристів, які могли потрапити сюди просто з вулиці, не заходячи до абатства. — Думаю, що, призначаючи нам зустріч там, вони демонструють довіру. Щоб ми не боялися.
Софі засумнівалась.
— Тобто це за межами абатства, де немає металошукачів?
Ленґдон спохмурнів. Вона мала рацію.
Він озирнувся на могилу, всіяну кулями, і пошкодував, що досі йому не спало на думку жодної ідеї щодо пароля... Нема що запропонувати взамін за свободу Лі. «Я його втягнув у це, і я зроблю все можливе, щоб його визволити».
— Тут написано, щоб ми йшли через будинок капітулу до південного виходу, — сказала Софі. — Може, з того виходу видно сад? Тоді ми зможемо оцінити становище, перш ніж вийти й наразитися на небезпеку.
Це була втішна думка. Ленґдон невиразно пригадував, що будинок капітулу — це велика восьмикутна зала, де засідав англійський парламент у ті часи, коли сучасної будівлі парламенту ще не було. Ленґдон якось побував там багато років тому і пам’ятав, що йти туди треба зовнішніми галереями. Він відступив на кілька кроків від могили і роззирнувся.
Зовсім поряд від нефа, з протилежного боку від того, яким вони прийшли, відходив широкий коридор зі склепінчастим дахом. Над ним великими літерами було написано:
До:
Галерей
Будинку настоятеля
Коледж-холу
Музею
Монетної палати
Каплиці Святої Віри
Будинку капітулу
Ленґдон і Софі швидко пройшли попід вивіскою. Вони так поспішали, що не помітили ще одного невеличкого оголошення, в якому адміністрація просила вибачення за те, що окремі приміщення зачинено на реставрацію.
Вони вийшли на обнесений високими мурами критий двір із розсуненим дахом, крізь який падав дощ. В отвір над головами із тихим свистом залітав вітер, наче хтось дмухав над вузькою горловиною пляшки. Зайшовши до однієї з вузьких напівтемних галерей, що тягайся периметром двору, Ленґдон відчув знайомий неспокій, який завжди охоплював його в замкнутому просторі. Такі переходи називають cloisters[35], і Ленґдон із сумом відзначив, що саме ці cloisters цілком виправдовують свою історичну спорідненість зі словом «клаустрофобія».
Ленґдон спробував зосередитися на кінцевій меті їхнього маршруту. Орієнтуючись на вказівники, вони з Софі прямували до будинку капітулу. Дощ тепер моросив; у галереї було холодно й мокро від дощу, який забризкував сюди з одного боку між колонами в стіні. Назустріч їм пробігла пара, що поспішала сховатися від негоди. У галереях не залишилося нікого. У дощ і вітер ця частина абатства нікого не вабила.
Вони пройшли східною галереєю ярдів сорок і побачили зліва арку, за якою тягнувся ще один коридор. Саме цей вхід вони шукали, але він був перегороджений парканчиком із вивіскою:
ЗАЧИНЕНО НА РЕСТАВРАЦІЮ
Монетна палата
Каплиця Святої віри
Будинок капітулу
У довгому порожньому коридорі поза парканчиком уздовж стін стояло риштовання. Одразу поряд, праворуч і ліворуч, Ленґдон побачив вхід до Монетної палати і Каплиці Святої Віри. Будинок капітулу був набагато далі, аж у кінці довгого коридору. Навіть звідси Ленґдон бачив, що важкі дерев’яні двері туди настіж розчинені, і простора восьмикутна зала купається в сіруватому денному світлі, що ллється з величезних вікон, які виходять у сад. «Ідіть до будинку капітулу і через південний вихід — до міського саду».
— Ми щойно вийшли зі східної галереї, — сказав Ленґдон, — отже, південний вихід, що веде до саду, має бути там далі праворуч.
Софі вже переступила низенький парканчик і йшла вперед.
Вони заглибились у темний коридор, і звуки вітру й дощу в них за спинами поступово стихли. Будинок капітулу був частково автономною спорудою — окреме приміщення в кінці довгого коридору, яке мало забезпечити конфіденційність парламентських засідань, що колись тут проходили.