— Ми нарешті розібралися з номером рахунка, — сказала вона.
— Мадемуазель Неве, ви берете предмет з собою чи повертаєте його у сховище, перш ніж покинути це приміщення?
Софі глянула на Ленґдона, а потім на Верне.
— Нам треба взяти це з собою.
Верне кивнув.
— Дуже добре. Тоді я пропоную вам загорнути його у ваш піджак, коли ми йтимемо коридорами. Я б не хотів, щоб хтось іще побачив це.
Коли Ленґдон зняв свій піджак, Верне швидко підійшов до конвеєрної стрічки, закрив уже тепер порожню коробку і ввів кілька простих команд. Конвеєрна стрічка знову почала рухатись, несучи пластиковий контейнер назад у сховище. А золотого ключа він знову віддав Софі.
— А тепер сюди. Швидше.
Коли вони вийшли на заднє службове подвір’я, Софі могла побачити світло поліцейських фар, спрямоване в підземний гараж. Певне, вони заблокували виїзд. Верне підійшов до однієї з невеличких банківських вантажівок.
— Сюди, — сказав він, відхиляючи масивні задні двері і пропускаючи їх до блискучого сталевого відсіку.
Верне поспішив з заднього двору до офісу, взяв ключі від вантажівки й одягнув на себе куртку й кепку водія, сховавши ззаду револьвер.
Кинувся назад до вантажівки, перевірив, чи добре зачинилися за Ленґдоном і Софі важкі задні двері, замкнув їх, стрибнув до кабіни і завів мотор.
Коли вантажівка дісталася до виїзду, внутрішня брама відчинилася всередину, давши змогу йому проїхати, а потім вхід зачинився.
За кілька метрів від блокпосту довготелесий офіцер зробив йому знак зупинитися. За ним стояли чотири патрульні машини.
Верне зупинився.
— Je suis Jérôme Collet, — відрекомендувався агент. Він рушив до дверей вантажівки: — Qu’est-ce qu’il y a là dedans?[29]
— А біс його знає! — відповів Верне французькою. — Я лише водій.
Колле був незворушний.
— Ми розшукуємо двох злочинців, — він показав світлину з паспорта Роберта Ленґдона. — Цей чоловік був нещодавно у вашому банку?
Верне знизав плечима.
— Звідки я знаю? Нас до клієнтів не підпускають. Зайдіть і спитайте на рецепції.
— Ваш банк вимагає ордер на обшук, щоб ми могли увійти.
Верне удав огиду.
— Бюрократи. Чути не можу про них.
— Відчиніть ваш фургон, будь ласка! — Коле рушив до задніх дверей.
Верне глянув на агента і залився непристойним смішком.
— Відчинити фургон? Ви думаєте, я маю ключі? Думаєте, нам довіряють? Ви б знали, які копійки мені тут платять!
Агент заговорив по-іншому.
— Ви стверджуєте, ніби у вас немає ключів від машини, яку ви водите?
Верне кивнув.
— Від заднього відсіку — ні. Лише від запалювання. Такі фургони опечатують наглядачі ще на вантажній платформі. Тоді вантажівки просто собі чекають, поки відвезуть ключі в точку призначення. А потім нам дзвонять, що ключі вже там, і кажуть, куди їхати. Ні на секунду раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.
— А коли цю вантажівку було опечатано?
— Скоріш за все, декілька годин тому. Я їду в Сен-Туріал. Ключі вже там, — краплина поту скотилася з носа Верне. — То я поїхав? — спитав він, витираючи носа рукавом і вказуючи на поліцейську машину, яка перегородила йому дорогу. — У мене жорсткий графік.
— А чи всі водії тепер носять «Ролекси»? — спитав агент, вказуючи на зап’ястя Верне.
Верне глянув і побачив, як виблискував браслет його шалено дорогого годинника, який визирав з-під рукава куртки.
— Цей мотлох? Купив за двадцять євро у тайванця на ринку. Хочете, перепродам за сорок?
Агент замовк, а потім відступив убік.
— Ні, дякую. Щасливої дороги.
Розділ 38
«Двадцять мільйонів євро!»
Сума, яка купить йому владу набагато могутнішу за ту, яку він має.
Поки його автомобіль летів назад, до Рима, Арінґароса дивувався, чому Учитель ще не сконтактувався з ним. Витягши свій мобільний телефон з кишені сутани, він перевірив якість сигналу. Зовсім слабкий.
— Тут поганий мобільний зв’язок, — сказав водій, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — За п’ять хвилин гори залишаться позаду, зв’язок стане кращим.
— Дякую, — Арінґароса відчув несподіване занепокоєння. «Нема зв’язку в горах?» Можливо, Учитель періодично виходив на зв’язок із ним. Що ж він подумає, якщо весь час телефонує й не отримує відповіді?