— Минулого вечора ви мали зустрітися вперше?
— Так. Ми планували зустрітися на прийнятті після моєї лекції, яку організовував Американський культурний центр, але він так і не прийшов.
Поки Фаш щось занотовував до свого маленького записника, Ленґдон кинув погляд на менш відому піраміду Лувру — величезний світильник у формі піраміди, який звисав зі стелі, наче сталактит.
— Хто з вас запропонував зустрітися вчора ввечері? — зненацька спитав Фаш, ведучи Ленґдона вгору по сходах. — Він чи ви?
Питання видалося дивним.
— Мсьє Соньєр, — відповів Ленґдон, коли вони увійшли в тунель крила Денон[12], де були найвідоміші зали Лувру. — Його секретарка зв’язалася зі мною кілька тижнів тому електронною поштою. Написала, що кураторові стало відомо, що я цього місяця читатиму лекцію в Парижі, і він, поки я буду тут, хоче дещо обговорити зі мною.
— Обговорити що?
— Не знаю! Мистецтво, я думаю. Адже у нас спільні зацікавлення.
Фаш скептично зиркнув на нього.
— І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?
Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.
— Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.
Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.
— Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.
Фаш щось занотував у своєму блокнотику.
Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.
— Ми поїдемо ліфтом, — сказав Фаш, — Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. — Він пригладив волосся м’ясистою рукою. — Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? — продовжував він, коли двері ліфта відчинились.
— Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.
— Розумію. І що то за тема?
Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.
— Власне, це праця про поклоніння богиням — концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.
— І Соньєр добре знався на цьому?
— Як ніхто інший.
— Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, — висловив припущення Фаш, — і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?
Ленґдон похитав головою.
— Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.
— Ви і мсьє Соньєр, — сказав капітан, коли ліфт рушив, — ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?
Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.
— Ні. Ніколи.
Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана — срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata — хрест із коштовностями — графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.
Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.
— Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?
«Гадаю, ні», — подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.
Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.
Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом — лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.
12
Частина музею, названа так на честь першого директора Лувру — барона Домініка Віван-Денона.