Грааль Роза Сангрил Чаша
— Як довго це триватиме? — спитала Софі.
Очі бібліотекарки блиснули, коли вона натиснула клавішу пошуку.
— Приблизно п’ятнадцять хвилин.
Розділ 71
Центр «Opus Dei» в Лондоні являв собою скромну цегляну будівлю під номером п’ять на Орм Курт у Кенсінгтоні, у західній частині Лондона. Сайлас ніколи не бував там раніше, але відчув, як у ньому здіймається почуття знайденого пристановища й безпеки, коли він підходив до нього пішки — Ремі висадив його неподалік, щоб тримати лімузин якомога далі від головних вулиць.
Дощ посилився, сутана Сайласа намокала. Струмені води були як очищення. Сайласу стало легше і в іншому сенсі — він протер свій пістолет і викинув його до каналізації. Тепер він був готовий позбутися гріхів останньої доби, очистити душу. Він зробив свою справу.
Рухаючись через невеличкий дворик до вхідних дверей, він не здивувався, коли двері виявилися не замкнутими. Він відчинив їх і увійшов до скромного передпокою. Тільки-но він ступив на килимок, як угорі почувся приглушений дзвоник.
До нього спустився чоловік у рясі.
— Я можу вам допомогти?
У нього були добрі очі, і він, здається, навіть не помічав дивної зовнішності Сайласа.
— Дякую вам. Мене звуть Сайлас. Я один з братів «Opus Dei». Я в місті тільки на один день. Чи не міг би я зупинитися тут?
— Можете навіть не запитувати. На четвертому поверсі дві вільні кімнати. Принести вам чай і хліб?
— Дякую, — Сайлас вмирав з голоду.
Він пішов нагору до скромної кімнати з вікном, де він зняв свою мокру сутану і став навколішки, щоб помолитися. Він почув, як його господар наблизився й поставив тацю під дверима. Потім Сайлас закінчив молитву, поїв і ліг спати.
А трьома поверхами нижче задзвонив телефон. Чоловік з «Opus Dei», який зустрічав Сайласа, підняв слухавку.
— Це поліція Лондона, — сказав голос на лінії. — Ми шукаємо ченця-альбіноса. До нас надійшов сигнал, що він може бути у вас. Чи ви не бачили його?
Нумерарій[36] був ошелешений.
— Так, він тут. Щось сталося?
— І зараз він у вас?
— Так, він молиться нагорі. А що ж сталося?
— Нікому ні слова, — наказав поліцейський. — Я висилаю до вас команду.
Розділ 72
Сент-Джеймс Парк — це просто море зелені посеред Лондона, публічний парк навколо Вестмінстеру, Букінгему й Сент-Джеймс. У сонячні дні лондонці влаштовують тут пікніки під вербами й годують пеліканів.
Того дня пеліканів не було. Через штормову погоду туди натомість налетіли чайки. Вони заповнили галявини — сотні білих птахів, які всі дивилися в один бік, терпляче перечікуючи мокрий вітер. Незважаючи на ранковий туман, звідси відкривався чудовий краєвид на Парламент і на Біг-Бен. Оглядаючи похилі галявини, Учитель міг бачити шпилі будівлі, у якій знаходилась могила лицаря, — ось чому він наказав Ремі приїхати саме сюди.
Учитель підійшов до пасажирських дверей припаркованого лімузина, Ремі нахилився й відчинив їх. Учитель ненадовго затримався, витягаючи пляшку коньяку, яку мав із собою. Трохи пригубив з неї, сів поряд із Ремі й зачинив двері.
Ремі підняв наріжний камінь, як трофей.
— Його мало не було втрачено.
— Ти все зробив добре, — сказав Учитель.
— Ми все зробили добре, — відповів Ремі, вкладаючи наріжний камінь у спраглі руки Учителя.
Учитель у захваті усміхався.
— А пістолет? Ти протер його?
— Я поклав його в бардачок, звідки взяв.
— Чудово. — Учитель ще хильнув коньяку і простяг пляшку Ремі: — Давай вип’ємо за наш успіх. Кінець уже скоро.
Ремі вдячно взяв пляшку. Коньяк був солонуватий, але він не зважав, відчуваючи насолоду від тепла у крові. Однак тепло в горлі Ремі швидко перейшло в жар. Послабивши краватку, він повернув пляшку Учителю.
Поклавши пляшку в кишеню, Учитель простяг руку й витяг з бардачка маленький револьвер, який поклав у кишеню своїх штанів.
— Ремі, — сказав він із жалем у голосі, — ти в курсі, що ти єдиний, хто знає мене в обличчя. Я дуже довіряв тобі.
— Так, — сказав Ремі, почуваючись дуже зле й далі послабляючи краватку. — І це знання я заберу з собою в могилу.
Учитель мовчав.
— Вірю, що так воно і буде.
Набряк перекрив дихання Ремі, викликавши страшні судоми, і він упав на кермо, схопившись за горло. Тепер йому стало зрозуміло, чому коньяк видався солоним.
Ремі підняв голову й побачив, що Учитель спокійно сидить поряд з ним, дивлячись прямо перед собою через лобове скло. Йому захотілося кинутися на Учителя, але його всього паралізувало, він ледь міг поворухнутися. Ремі спробував зціпити кулаки й натиснути на клаксон, але сповз із сидіння і впав поряд із Учителем, схопившись за горло, не в змозі вимовити ні слова.
36
Нумерарії — члени «Opus Dei», які зазвичай живуть у центрах організації та можуть навчати інших її членів.