Софі залишилася сидіти.
— Про що ви говорите?
— Ньютон похований у Лондоні, — пошепки заговорив до неї Ленґдон, — його праці сприяли появі нової науки, яка викликала гнів церкви. Він був Великим магістром Пріорату Сіону. Чого ще треба?
— Чого ще? — Софі вказала на рядки вірша: — А як щодо лицаря, якого ховав папа? Ви чули, що сказала міс Гетем. Ньютон не міг бути похований папою католиків.
Ленґдон потягся за комп’ютерною мишею.
— А хто сказав, що там має бути Папа Римський?
Він задав гіперлінк «Pope»[37], і з’явилося ціле речення:
Церемонією поховання сера Ісаака Ньютона, на якій були присутні королі й шляхта, керував Александр Поуп[38], його друг і колега, який виголосив зворушливе прощальне слово перед тим, як кинути грудку землі на його труну.
Ленґдон глянув на Софі.
— Той лицар в Лондоні лежить, що А. Поуп хоронив.
Софі завмерла, вражена.
Жак Соньєр, майстер подвійних загадок, укотре довів, що був надзвичайно розумною людиною.
Розділ 74
І раптом Сайлас прокинувся.
Він не знав, як довго спав. «Чи це мені наснилося?» Сівши на солом’яний матрац, він прислухався до тихих звуків, які ледь долинали з холу резиденції «Opus Dei», і до голосу чиєїсь молитви в кімнаті нижче поверхом. То були знайомі звуки, і вони викликали приємні почуття.
Але раптом він відчув якусь неясну тривогу. Підвівшись, у самій лише білизні, Сайлас підійшов до вікна. «Чи мене хтось шукає?» Подвір’я внизу було порожнє, так само як і тоді, коли він прийшов сюди. Він прислухався. Усе тихо. Уже давно Сайлас навчився довіряти своїй інтуїції. Завдяки інтуїції він дитиною вижив на вулиці… Задовго до того, як народився наново в руках єпископа Арінґароси. Визирнувши з вікна, він невиразно побачив крізь живопліт ряди машин. На їхніх дахах були поліцейські сирени. У коридорі рипнула підлога. Поворухнулась клямка на дверях.
Сайлас умить інстинктивно відреагував, кинувшись до дверей і заховавшись за ними, щоб його відразу не побачили, коли відчинять двері. Перший поліцейський увірвався, розмахуючи наганом, озирнувся ліворуч, потім праворуч, але побачив порожню кімнату. Ще до того, як він збагнув, де Сайлас, той штовхнув його плечем, збив з ніг другого поліцейського, який вбігав до кімнати. Коли перший поліцейський розвернувся, щоб вистрілити, Сайлас пірнув йому під ноги. Пролунав постріл, куля пролетіла над головою Сайласа, а він ударив поліцейського по литці, збивши його з ніг, і той упав, ударившись головою об підлогу.
Сайлас, як біла примара, летів сходами вниз. Він зрозумів, що його видали, але хто то був? Коли він добіг до холу, через вхідні двері вривалися ще поліцейські. Сайлас метнувся коридором убік. «Тут жіноче відділення. В кожній резиденції „Opus Dei“ є таке». Петляючи вузькими коридорами, Сайлас забіг до кухні, смертельно налякавши там усіх, потім кинувся до темного передпокою біля котельні. Нарешті в глибині він побачив двері, над якими блимав вогник, що це вихід.
Він на повній швидкості вибіг крізь ті двері на дощ, зістрибнув з високого ґанку, відразу не помітивши поліцейського в нього на дорозі. Двоє чоловіків зіткнулися, широке плече Сайласа зі страшною силою вдарило поліцейського в груди. Він повалив представника закону на землю і з усієї сили впав на нього згори. У поліцейського вилетів наган. Сайласові вдалося схопити наган саме тоді, коли з’явилися інші. Пролунав постріл зі сходів, і Сайлас відчув пекучий біль між ребер. Розлютившись, він відкрив вогонь по всіх поліцейських.
Але тут ззаду нього, здається нізвідки, з’явилася темна тінь, і дужі руки схопили його за голі плечі. Той чоловік прокричав йому у вухо:
— Сайласе, ні!
Сайлас обернувся і вистрелив. Їхні очі зустрілися. Сайлас закричав від жаху, коли впав єпископ Арінґароса.
Розділ 75
У Вестмінстерському абатстві поховано або вміщено в раку у величезному камені в центрі більше трьох тисяч осіб — королів, державних діячів, науковців, поетів та музикантів, вони займають усі ніші й алькови. Ці поховання не такі величні, як більшість королівських мавзолеїв, наприклад Єлизавети І, чий саркофаг під балдахіном знаходиться в окремій каплиці; деякі з них — це просто скромно гравійовані плити під ногами на підлозі.
Той лицар в Лондоні лежить, що Поуп хоронив.
Переступивши поріг абатства — пройшовши металошукач, який з’явився тут нещодавно, — Ленґдон відчув, що весь зовнішній світ раптово замовк. Не гуркотить транспорт. Не шумить дощ. Лише оглушлива тиша, яка відлунює навсібіч: здається, будівля шепочеться сама з собою.