— Ти маєш на увазі, вони вб'ють одні одних?
— Так, моя качечко! Якщо все буде розвиватися в такому темпі, то через сто років на цьому острові не залишиться й десяти тисяч людей, можливо, навіть десятка не залишиться. Вони залюбки виметуть одні одних.
Грім відкочувався кудись далі.
— Як мило! — сказала вона.
— Дуже мило! Думка про знищення людського роду й про довгу паузу, яка за цим настане, доки виростуть якісь нові істоти, заспокоює тебе найбільше. І якщо все триватиме далі, якщо всі — інтелектуали, художники, уряди, промисловці й робітники несамовито вбиватимуть останнє людське почуття, останню крихту своєї інтуїції, останній здоровий інстинкт, коли все наростатиме в алгебраїчній прогресії, так, як це відбувається нині, тоді: та-та-та-та! Всьому людському родові! Прощавай, мила! Змій ковтнув сам себе і залишив порожнечу, добре заплутану, але не безнадійну. Чудово! Коли страшні дикі пси гавкатимуть у Реґбі і страшні здичавілі шахтарські коні битимуть копитами в тевершелському шурфі! Те deum laudamus![35]
Коні засміялася, але доволі безрадісно.
— Тоді тобі має бути приємно, що всі вони більшовики, — сказала вона. — Тобі має бути приємно, що вони поспішають до кінця.
— Так і є. Я не спиняю їх. Не зміг би, якби навіть захотів.
— Тоді чому ж тобі так гірко?
— Зовсім ні! Якщо мій член прокукурікав востаннє, я не проти.
— А якщо в тебе буде дитина? — запитала вона.
Він опустив голову.
— Ну, — нарешті сказав він. — Гадаю, неправильно й гірко приводити на цей світ дитину.
— Ні! Не кажи так! Не кажи так! — благала вона. — Я думаю, в мене буде дитина. Скажи, що ти радий, — вона накрила його руку своєю.
— Я радий, що ти рада, — сказав він. — Та, на мій погляд, це жахлива зрада по відношенню до ненародженої істоти.
— Ах, ні! — вона була шокована. — Тоді ти не можеш по-справжньому хотіти мене! Ти не можеш хотіти мене, якщо маєш такі відчуття!
Знову він мовчав з похмурим обличчям. Знадвору чулося тільки, як ллє дощ.
— Це неправда! — прошепотіла вона. — Це неправда! Існує інша правда. — Вона відчували, йому гірко від того, що вона покидає його, збираючись до Венеції. І це їй було приємно.
Вона розстібнула його сорочку, розкривши живіт, і поцілувала пупок. Тоді поклала на його живіт щоку і обняла рукою його теплі спокійні стегна. Вони були самотні в потопі.
— Скажи мені, що ти хочеш дитину, що надієшся! — вона пробурмотіла, притискаючись обличчям до його живота. — Скажи мені, що ти хочеш!
— Знаєш! — нарешті сказав він, і вона відчула дивний трепет — тіло здригнулося, розслабилось — думка набрала іншого напрямку. — Знаєш, часом я гадав, якщо спробувати тут, навіть між шахтарів! Тепер у них немає доброї роботи, заробітки нікудишні. Якби можна було сказати їм: «Не думайте ні про що, тільки про гроші. Коли доходить до наших потреб, виявляється, що нам мало треба. Давайте не будемо жити задля грошей…»
Вона ніжно терлася щокою об його живіт, а руку пестливо поклала нижче. Пеніс ледь здригнувся, дивно живий, але не піднявся. Надворі несамовито стугонів дощ.
— Давай жити задля чогось іншого. Давай жити не задля того, щоб заробляти гроші — чи то для себе, чи то для когось. Тепер ми змушені до цього. Нас примушують заробляти дещицю для себе і значно більше для босів. Давай покінчимо з цим! Мало-помалу давай з цим покінчимо. Не треба поспіху. Мало-помалу давай покінчимо з усім індустріальним життям і повернемося назад. Грошей треба зовсім трохи. Для всіх, для тебе й для мене, для босів і господарів, навіть для королів. Справді, грошей треба зовсім трохи. Просто налаштуй на це свій розум, і ти виберешся з цього багна.
Він зупинився, потім продовжив:
— І я б сказав їм: «Дивіться! Дивіться на Джо! Як зграбно він ходить! Гляньте, як він ходить, живий і свідомий цього. Він прекрасний! А тепер гляньте на Йону! Незграбний, потворний, бо ніколи не хоче випростатися». Я б сказав їм: «Гляньте! Гляньте на себе! Одне плече вище за інше, ноги криві, ноги — в ґулях! Що ви поробили собі тією осоружною роботою? Зіпсували себе. Не треба так багато працювати. Скиньте свій одяг і подивіться на себе. Треба бути живими і прекрасними, а ви — огидні напівтрупи». Так би я їм сказав. Я б хотів, щоб мої люди вдягалися по-іншому — наприклад, вузькі червоні штани, яскраво-червоні, і невеликі короткі білі жакети. Знаєш, якщо у чоловіків червоні гарні штани, саме це змінить їх протягом місяця. Вони знову стануть мужчинами, стануть мужчинами! А жінки можуть одягатися, як завгодно. Хай хоч раз чоловіки пройдуться в яскраво-червоних штанях, сідниця в обтяжку, червоне починається з-під маленького білого жакета, тоді жінки стануть жінками. Це тому, що чоловіки не є чоловіками, яких би хотіли жінки. Із часом Тевершел повалять і побудують декілька красивих будинків, у яких помістимося ми всі. І земля знову стане чистою. І дітей буде небагато, адже світ перенаселений. Та я не проповідуватиму людям, тільки скину з них одяг і скажу: «Гляньте на себе! Це — праця за гроші! Послухайте себе! Це — праця за гроші! Гляньте на Тевершел! Він жахливий! Адже його збудували, поки ви заробляли гроші! Гляньте на своїх дівчат! Ви їм байдужі, і вони вам байдужі. Це тому, що ви змарнували час, працюючи й думаючи про гроші. Ви не здатні ні говорити, ні рухатися, ніжити, ви не можете по-справжньому бути з жінкою! Ви мертвяки. Гляньте на себе!»