Це була ніч чуттєвої пристрасті; вона була дещо вражена нею і майже опиралася їй, однак її поймали пекучі позиви чуттєвості, інші, пекучіші, жахливіші за позиви ніжності і в той момент жаданіші. Хоч і трохи злякано, вона піддалася його волі, і нерозсудлива, безсоромна чуттєвість потрясла її до самих глибин, роздягла до останку і зробила з неї іншу жінку. Це, власне, не було кохання. І не любострастя. Це була чуттєвість, гостра й пекуча, немов полум'я, що спалює серце на попіл.
Спалює сором, найглибший, найдавніший сором у найпотаємніших місцях. Не без зусилля вона піддалася його волі і його бажанню, їй належалося бути пасивною, покірною істотою, наче рабиня, фізична рабиня. Однак пристрасть, пожираючи, облизувала її всю, і коли полум'я чуття пропалило їй нутрощі й груди, вона вирішила, що вмирає, але бентежною, надзвичайною смертю.
Вона часто міркувала, що мав на увазі Абеляр, коли говорив, що за роки кохання вони з Елоїзою[36] пройшли всі стадії пристрасті, пізнали всі її витонченості. Те ж саме — тисячу років тому, десять тисяч років тому! Те ж саме на грецьких вазах, всюди! Витончені пристрасті, екстраваґанція чуттєвості! І обов'язково, завжди обов'язково, спалити фальшивий сором і переплавити на чистоту найважчу руду тіла. Вогнем сущої чуттєвості.
Вона так багато навчилася за коротку літню ніч. Можна було подумати, що жінка має вмерти від сорому. Але натомість умер сором. Сором, що є глибокий природний страх, старий фізичний страх, який таїться в надрах нашого тіла і може бути вигнаний тільки чуттєвим вогнем, нарешті піднявся і загинув у час фалічного полювання мужчини, а вона підійшла до самого серця власних джунглів. Вона відчула, що тепер наблизилася до справжніх підвалин власної природи й фактично втратила сором. Вона була власним чуттєвим єством, голим і безсоромним. Вона спізнала перемогу, майже пиху. От! От яке воно! Це — життя! Така ти справді є! Нічого приховувати і нічого соромитися. Вона ділила свою вищу голизну з мужчиною, іншою істотою.
І який навіжений чортяка цей чоловік! Справді чортяка! Потрібна сила, щоб його витримувати. Та як важко дістатися до осердя фізичних джунглів, останнього і найглибшого сховку органічного сорому. Тільки фалосу під силу його дослідити. І як він на неї тиснув!
І з яким жахом вона його ненавиділа. І як вона його справді хотіла! Тепер вона знала. В глибині душі, в основі, вона потребувала цього фалічного вторгнення, таємно бажала його і думала, що ніколи вже його не зазнає. Тепер раптом це вторгнення сталося, і мужчина ділив з нею її останню й конечну голизну, її безсоромність.
Які брехуни поети та всі інші люди! Вони примушують тебе думати, ніби тобі хочеться сентиментів. А насправді тебе передовсім вабить ця всепроникна, всеохопна, страшнувата чуттєвість. Знайти чоловіка, котрий осмілиться це зробити, без гріха чи сорому, не побоюючись наслідків! Як жахливо, коли потім йому стане соромно і він змусить тебе соромитися! Як шкода, що більшість чоловіків мають в собі щось собаче, трохи сороміцьке, як-от Кліфорд! Навіть як Майкаліс! У чуттєвому відношенні щось водночас собаче і принизливе. Вища насолода розуму! А що воно означає для жінки? А що воно насправді для чоловіка? Він просто збивається з пантелику, і розум його каламутиться теж! Чуттєвість потрібна навіть для того, щоб чистити розум і прискорити його діяльність. Не безлад, а вища вогниста чуттєвість.
О Боже, що за рідкісна штука — мужчина! Всі вони — пси, що бігають, принюхуються, спаровуються. Знайти чоловіка, котрий не боїться й не соромиться! Вона дивилася в цю хвилину на нього — він спав так, як спить дикий звір, далекий, далекий у своїй самотності. Вона вмостилася поряд, щоб не бути далеко від нього.
Її розбудило його остаточне пробудження. Він сидів на ліжку й дивився на неї. Вона побачила в його очах власну голизну, її безпосереднє пізнання. І з його очей наче полинули флюїди мужського знання про неї і любострасно огорнули її. О, як чудово й любострасно відчувати напівсонні члени й тіло, тяжкі й налиті пристрастю!
— Час уставати? — запитала вона.
— Пів на сьому.
О восьмій вона має бути в кінці лісової дороги. Завжди, завжди цей примус!
— Я можу приготувати і принести сюди сніданок, добре? — запитав він.
— О, так!
Внизу тихо скімлила Флосі. Він підвівся, скинув піжаму і обтер тіло рушником. Яка прекрасна людська істота, коли сповнена мужності і сповнена життя! Так вона думала, мовчки споглядаючи його.
— Відкрий фіранки, прошу.