— Тому що я більше не хочу тут жити. І ти насправді не хочеш мене.
— Пробач! Я не змінився. Як на мене, поки ти моя дружина, я б хотів, щоб ти жила під моїм дахом у гідності й спокої. Відкидаючи особисті почуття — а для мене вони багато важать, — запевняю тебе, мені дуже гірко, коли ламається цей порядок життя тут, у Реґбі, коли руйнується пристойне коло щоденного життя просто з якоїсь твоєї примхи.
Помовчавши, вона сказала:
— Не можу нічим зарадити. Я мушу піти. Мабуть, у мене буде дитина.
Хвилину він мовчав.
— І ти хочеш піти заради дитини? — запитав він нарешті.
Вона кивнула.
— Але чому? Хіба Данкен Форбс так прагне мати спадкоємця?
— Звичайно, більше ніж прагнув би ти на його місці, — сказала вона.
— Справді? Але люблю свою дружину й не бачу причини відпускати її. Якщо вона хоче народити дитину під моїм дахом, ласкаво просимо, і дитину так само ласкаво просимо, за умови збереження пристойності й порядку життя. Невже ти хочеш сказати, ніби Данкен Форбс має на тебе більший вплив? Не вірю.
Пауза.
— Але хіба ти не бачиш, — сказала Коні, — я мушу піти від тебе і мушу жити з мужчиною, якого люблю.
— Ні, не бачу! Я й пенса не дам за твою любов і за того, кого ти любиш. Не вірю я в такі штучки.
— Але, бачиш, це правда.
— Правда? Люба моя пані, ти надто розумна, запевняю тебе, щоб повірити у свою любов до Данкена Форбса. Повір мені, навіть тепер я насправді подобаюся тобі більше. То чому ж мені купуватися на такі дурощі!
Вона відчула, що тут він має рацію. Відчула, що більше не здатна брехати.
Тому що насправді я люблю не Данкена, сказала вона, прикипівши до нього поглядом. — Ми тільки говоримо, ніби це Данкен, щоб зберегти твої почуття.
— Зберегти мої почуття?
— Так! Тому що насправді я люблю — і це примусить тебе зненавидіти мене — містера Мелорза, який був нашим єґерем.
Якби Кліфорд міг підскочити з крісла, він би підскочив. Його обличчя пожовкло, очі викотилися від розпуки.
Потім він відкинувся в кріслі й, задихаючись, втупив погляд у стелю.
Зрештою випростався.
— Ти хочеш сказати, це правда? — запитав він пригнічено.
— Так! Ти знаєш, що так.
— І коли ти з ним почала?
— Весною.
Він мовчав, наче звір у пастці.
— І це ти була тоді у спальні його будинку? Отже, внутрішньо він весь час знав.
— Так!
Він нахилився вперед у кріслі і дивився на неї, мов звір, загнаний у кут.
— Милий Боже, тебе треба було б змести з лиця землі!
— Чому? — вона вигукнула тихо. Та він, здається, не чув.
— Цей покидьок! Цей самовпевнений тюхтій! Цей нікчемний хам! Іти тягалася з ним, будучи тут, з одним із моїх слуг! О Боже, о Боже, хіба існує межа звірячій ницості жінки!
Як вона й сподівалася, він утратив тяму від гніву.
— І ти хочеш сказати, що хочеш мати дитину від такого хама!
— Так, збираюся.
— Ти збираєшся! Тобто, ти певна! Скільки часу ти певна?
— З червня.
Він утратив мову, і на обличчі його знову з'явився чудний безтямний вираз дитини.
— Дивуюся, — нарешті сказав він, — що дозволено народжувати таких істот, як ти.
— Яких істот? — запитала вона.
Він люто глянув на неї, не відповідаючи. Для нього було незбагненно, що факт існування Мелорза може бути зв'язаний з його власним життям. Це була гостра, невимовна, безсила ненависть.
— І ти хочеш сказати, що одружишся з ним? І носитимеш його нікчемне ім'я? — запитав він через якийсь час.
— Так, саме цього я прагну. Він знову наче онімів.
— Так! — нарешті вимовив він. — Це доводить те, що я завжди про тебе думав — ти ненормальна, ти не при своєму глузді. Ти одна з тих напівбожевільних, збочених жінок, які прагнуть розпусти, nostalgie de la boue[45].
І раптом він став моралістом, почав тужливо моралізувати, вважаючи себе втіленням добра, а людей, таких як Коні й Мелорз, — втіленням бруду й зла. Він наче розчинився в своєму німбі.
— Отже, хіба ти не бачиш, що краще нам розлучитись і покінчити з цим? — запитала вона.
— Ні! Ти можеш їхати куди завгодно, але я не дам тобі розлучення, — сказав він, як ідіот.
— Але чому?
Він мовчав від безсилої впертості.
— Ти навіть дозволиш, щоб дитина офіційно вважалася твоєю і твоїм спадкоємцем? — запитала вона.
— Мене не цікавить дитина.
Але якщо це буде хлопчик, офіційно він вважатиметься твоїм сином, він успадкує титул і Регбі.
— Мене це не обходить, — сказав він.
— Але тебе повинно обходити! Якщо мені вдасться, я намагатимуся, щоб дитина офіційно не була твоєю. Краще вона буде позашлюбна й моя, якщо вона не може бути Мелорзовою.