Выбрать главу

Коні схилялася до такої ж думки. Що доброго від невдоволених людей, які ніде не знаходять собі місця?

Зачарований гарною погодою, Кліфорд так само вирішив вибратися до лісу. Дув холодний, але не такий втомлений вітер, і сонце, тепле й повне, нагадувало саме життя.

— Надзвичайно, — сказала Коні, — як по-іншому почуваєшся у справді свіжий гарний день. У інші дні саме повітря здається напівмертвим. Люди вбивають саме повітря.

— Ти думаєш, це роблять люди? — запитав він.

— Так. З людей випаровується стільки нудьги, й невдоволення, й злостивості, що вони просто вбивають життєві сили повітря. Я певна.

— Можливо, якісь атмосферні умови знижують життєві сили людей? — запитав він.

— Ні, саме людина отруює всесвіт, — наполягала вона.

— Засмічує власне гніздо, — зазначив Кліфорд.

Крісло пихкало далі. У ліщиновому підліску висіли блідо-золоті котики, а на сонячних галявинах широко розкрилися квіточки лісових анемонів, немов вигукуючи від радості життя, такі ж красиві, як у ті минулі часи, коли люди могли вигукувати разом з ними. Від них ішов слабкий запах яблуневого цвіту. Коні зірвала для Кліфорда пару квіток.

Він узяв їх і розглядав з інтересом.

— «Ти — незаймана наречена тиші»[15], — процитував він. — Здається — ці слова краще пасують до квітів, ніж до грецьких ваз.

— Займати — яке страшне слово! — сказала вона. — Тільки люди займають.

— О, не знаю… слимаки і все таке, — сказав він.

— Навіть слимаки просто їдять їх, і бджоли не займають. — Її дратувало, як він усе перетворює в слова. Фіалки — «повіки Юнони», анемони — «незаймані наречені». Як вона ненавиділа слова, що завжди стояли між нею й життям — саме вони все займали, якщо щось взагалі відбувалося, заготовлені слова й фрази висмоктували всі життєві соки з живих предметів.

Прогулянка з Кліфордом виявилася не дуже вдалою. Між ним і Коні встановилося напруження, якого кожен ніби й не помічав, хоча воно існувало. Зненацька з усією силою жіночого інстинкту вона відштовхнула його від себе. Вона хотіла звільнитися від нього й особливо від його свідомості, його слів, його самозакоханості, його безкінечної одноманітної закоханості в себе і в свої власні слова.

Знову задощило. Але через день чи два вона вийшла під дощ і пішла до лісу. А опинившись там, попрямувала до хатини. Ішов дощ, але не дуже холодний, і ліс здавався таким тихим, відстороненим, недосяжним у присмерку дощу. Вона прийшла до вирубу. Нікого! Хатина замкнута. Та вона сіла на тесаний поріг під грубим дашком і грілася власним теплом. Так вона сиділа, дивилася на дощ, прислухалася до безлічі його безшумних звуків, до дивного шелесту вітру у верховітті, хоч, здавалося, вітру й не було. Навколо стояли старі дуби, сірі, могутні стовбури, чорні від дощу, живі й круглі, вони розкидали навколо свої відважні кінцівки. По доволі чистій від підліску землі розсипалися анемони; далі — пара кущів — бузини чи калини й червонясте плетиво ожини; стара коричнева трава майже зникла під зеленим анемоновим пір'ям. Мабуть, це одне з незайманих місць. Незайманих! Весь світ був займаним.

Не все можна зайняти. Ти не займеш банку сардин. А саме на це схожі багато жінок і чоловіків. Але землю..!

Дощ ущухав. Між дубами з'явилися просвітки. Коні хотілось іти, але вона не рухалася; їй ставало холодно, однак всеохопне відчуття внутрішньої покривдженості немов спаралізувало її.

Займана! Можна почуватися займаною, навіть коли тебе ніхто не торкнувся. Спаплюжена мертвими словами, які обернулися непристойностями й мертвими ідеалами, доведеними до одержимості.

Вибіг мокрий рудий пес, та не загавкав, тільки підняв мокрого наїжаченого хвоста. За ним ішов чоловік у мокрій, чорній шкіряній куртці, немов у шофера, його обличчя спалахнуло. Вона відчула, як він, побачивши її, стишив свій швидкий крок. Вона підвелася під грубим дашком у своєму сухому сховку шириною з долоню. Він мовчки вклонився, повільно наближаючись. Вона почала відходити.

— Я вже йду! — сказала вона.

— Ви що, чекали, щоб зайти всередину? — сказав він, дивлячись не на неї, а на хатину.

— Ні, я просто на пару хвилин сховалася від дощу, — вона відповіла з спокійною гідністю.

Він глянув на неї. Здавалося, вона змерзла.

— Отже, се-ер Кліфорд не знайшов ключа-а? — запитав він.

— Ні, але це не має значення. Я можу сидіти під цим дашком, зовсім не мокнучи. До побачення! — Вона ненавиділа надмірність його тягучої місцевої вимови.

Він роздивлявся, як вона відходить. Тоді відкинув куртку, запхав руку в кишеню штанів і витяг ключ від хатини.

вернуться

15

Початок вірша Джона Кітса «Ода грецькій вазі».